Двоє під однією парасолькою

— Легко сказати… — усміхнувся Вадим. Йому несподівано сподобалося прохання. Власне, не саме прохання, а та витончена форма, в яку увібрав його семирічний прохач. — Я, розумієш, пейзажист, а не портретист, — сказав і спохопився: не зрозуміють. Пояснив: — Я пишу — ну малюю — природу. Скажімо, ліс, річку, будиночки всілякі, корівок, — він десь чув, що зменшувано-пестливі суфікси у розмовах з дітьми сприяють взаєморозумінню. — А людей, брате мій, не люблю… — Виправився: — В розумінні малювати не люблю.

— Не вмієте?

Відверте презирство у голосі співрозмовника вразило Вадима.

— Чому не вмію? Ще й як умію! Я ж ясно сказав: не люблю. Ну як тобі пояснити? Ти в школі вчишся?

— У другий клас перейшов.

— Отож-то. Молодець. Ось, наприклад, писати палочки — чи що ви там пишете? — ти любиш?

— Ні-і…

— Розумію тебе, брате, — Вадим входив у смак, сам собі подобався: такий собі Песталоцці. — А рахувати? Арифметику?

— Ні-і…

Вадим дещо розгубився.

— А географію? — він не пригадував, що вивчають у першому класі, та й не знав: з тих реліктових пір, як він сам перебрався в другий і пішов далі, Міністерство освіти не дрімало: програми, кажуть, мало не щороку міняються.

Новоспечений другокласник був, однак, упертий:

— Ні-і…

Вадима осяяло:

— Ну а фізкультуру? Виявилося — влучив.

— Ще й як! — пожвавішав хлопчик.

— Відмінно! — Вадим знову відчув себе Песталоцці. — Писати і рахувати не любиш. Але вмієш: доводиться. А любиш фізкультуру. Так і я. Природу малюю з задоволенням, а людей не хочу.

— Буває, — по-дорослому погодився хлопчик, співчуваюче зітхнув. — Отже, не намалюєте?

— Вибач, брате.

— Тоді ми почалапали, — старший не без зусилля відчепив долоню свого мовчазного шмаркачика від власних трусів і бережно стис її у своїй. — Гаразд?..

— Чалапайте, чалапайте, — полегшено мовив Вадим.

Він ще трохи подивився, як вони біжать високою густою травою: у молодшого тільки голова стирчить з-під зеленої стіни, гойдається з боку в бік, а старший на бігу схилився над ним, шепоче щось: може, каже про невмійка дядю-художника, який не любить людей малювати. А дядя-художник уже забув про співрозмовників, розвернувся до етюдника, олівцем на картон замахнувся… І раптом обмер. Натури не було.

Тобто натура, звичайно, була, але не вся. Поле було. Кущі і дерева, що помічали звивисту стрічку річки, росли, як і раніше. Лінія електропередачі справно гнала струм по дротах звідкілясь і кудись. Споруди на видноколі виднілися. А ось квіти — центр етюда! — зникли. Геть. Ніби і не цвіли.

Запахло містикою.

Як і годиться у таких випадках, Вадим потягнувся, щоб кулаком очі протерти — хутчіш машинально, ніж за необхідністю: на зір не скаржився. Але вчасно отямився, крутнув голову назад: де ці двоє? А обох і сліду немає. Зникли у траві за всіма законами диверсійних дій.

Було’ зрозуміло: очевидна диверсія. Теракт. Двоє малоліток, юні розвідники чи — зрозуміліше і зручніше Вадимові — мерзотні шпигуни-провокатори відвернули його увагу, затіяли дурну і тривалу розмову, а основні сили ворога тихо обірвали всі квіти.