Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Але відром з водою справа не обмежилася.
Коли Вадим прилаштував етюдник на галявині, стараючись, щоб у полі зору виявилися незнайомі йому бузкові, на довгих товстих стеблах квіти, схожі за формою на дзвоники, що росли купчасто і густо, і ще купи низькорослих дерев уздовж річечки — віддалік, і ще лінія високовольтної передачі — там, далі, і якісь споруди — зовсім на видноколі, коли він умостився з олівцем у руці на скла-даному брезентовому стільчику і, за звичкою примружившись, “фотографував” видиме (квіти, диво-дзвоники — ось головне, ось центр!), у “кадр” увійшли двоє хлоп’ят — років семи і років п’яти. У ситцевих квітчастих трусиках-плавках і мокрі: річкова вода, як на качках, краплями трималася на них, і в кожній краплі тремтіли маленькі сонця. Хлоп’ята-каченята увійшли в “кадр”, плавно попрямували крізь нього, зазирнули в ящик етюдника: що там дядя ховає? — і стали позаду, як учорашні всезнайки.
Вадим розвернувся до них на своєму стільчику:
— Що вам? — сердито спитав він.
— Дядю, — сказав той, що старший, — ви художник? Це було не запитання, а швидше ствердження, виголошене до того ж з деякою ноткою звинувачення.
— Ну художник, — не досить люб’язно зізнався Вадим, уже невиразно підозрюючи таємний зв’язок між учорашньою четвіркою, сьогоднішнім відром і цими малолітніми іхтіандрами.
— Намалюйте з нас картину, — проникливим голосом попросив старший, а молодший, учепившись ручкою тому за труси, весь час гучно шморгав кнопочним носом, і, не жаліючи ніжний орган нюху, нещадно його мнучи, втирав вільною долонею.
— Легко сказати… — усміхнувся Вадим. Йому несподівано сподобалося прохання. Власне, не саме прохання, а та витончена форма, в яку увібрав його семирічний прохач. — Я, розумієш, пейзажист, а не портретист, — сказав і спохопився: не зрозуміють. Пояснив: — Я пишу — ну малюю — природу. Скажімо, ліс, річку, будиночки всілякі, корівок, — він десь чув, що зменшувано-пестливі суфікси у розмовах з дітьми сприяють взаєморозумінню. — А людей, брате мій, не люблю… — Виправився: — В розумінні малювати не люблю.
— Не вмієте?
Відверте презирство у голосі співрозмовника вразило Вадима.
— Чому не вмію? Ще й як умію! Я ж ясно сказав: не люблю. Ну як тобі пояснити? Ти в школі вчишся?
— У другий клас перейшов.
— Отож-то. Молодець. Ось, наприклад, писати палочки — чи що ви там пишете? — ти любиш?
— Ні-і…
— Розумію тебе, брате, — Вадим входив у смак, сам собі подобався: такий собі Песталоцці. — А рахувати? Арифметику?
— Ні-і…
Вадим дещо розгубився.
— А географію? — він не пригадував, що вивчають у першому класі, та й не знав: з тих реліктових пір, як він сам перебрався в другий і пішов далі, Міністерство освіти не дрімало: програми, кажуть, мало не щороку міняються.
Новоспечений другокласник був, однак, упертий:
— Ні-і…
Вадима осяяло:
— Ну а фізкультуру? Виявилося — влучив.
— Ще й як! — пожвавішав хлопчик.
— Відмінно! — Вадим знову відчув себе Песталоцці. — Писати і рахувати не любиш. Але вмієш: доводиться. А любиш фізкультуру. Так і я. Природу малюю з задоволенням, а людей не хочу.
— Буває, — по-дорослому погодився хлопчик, співчуваюче зітхнув. — Отже, не намалюєте?
— Вибач, брате.
— Тоді ми почалапали, — старший не без зусилля відчепив долоню свого мовчазного шмаркачика від власних трусів і бережно стис її у своїй. — Гаразд?..
— Чалапайте, чалапайте, — полегшено мовив Вадим.
Він ще трохи подивився, як вони біжать високою густою травою: у молодшого тільки голова стирчить з-під зеленої стіни, гойдається з боку в бік, а старший на бігу схилився над ним, шепоче щось: може, каже про невмійка дядю-художника, який не любить людей малювати. А дядя-художник уже забув про співрозмовників, розвернувся до етюдника, олівцем на картон замахнувся… І раптом обмер. Натури не було.
Тобто натура, звичайно, була, але не вся. Поле було. Кущі і дерева, що помічали звивисту стрічку річки, росли, як і раніше. Лінія електропередачі справно гнала струм по дротах звідкілясь і кудись. Споруди на видноколі виднілися. А ось квіти — центр етюда! — зникли. Геть. Ніби і не цвіли.
Запахло містикою.
Як і годиться у таких випадках, Вадим потягнувся, щоб кулаком очі протерти — хутчіш машинально, ніж за необхідністю: на зір не скаржився. Але вчасно отямився, крутнув голову назад: де ці двоє? А обох і сліду немає. Зникли у траві за всіма законами диверсійних дій.
Було’ зрозуміло: очевидна диверсія. Теракт. Двоє малоліток, юні розвідники чи — зрозуміліше і зручніше Вадимові — мерзотні шпигуни-провокатори відвернули його увагу, затіяли дурну і тривалу розмову, а основні сили ворога тихо обірвали всі квіти.