Двоє під однією парасолькою

Та дивна річ! Воно, це минуле, само себе коригувало, виходило з покори, жило за своїми законами — законами часу, а отже, і було реальним.

Парадокс! Нереальне реальне, а реальне нереальне…

Що було, що вигадали — яка, до дідька, різниця, якщо на бруківці вилизаної панської вулички лишилися лежати дві близькі Ігореві людини, яких його уява хотіла бачити живими! Чия це, скажіть, примха, що вони загинули? І чи примха взагалі? А може, це і є життя, яке не підправити жодною уявою?..

Одне слово, для Ігоря минуле закінчилося, і край.

Алевтина якось у хвилину відвертості — буває і таке між вчителем і учнями — сказала:

— Кому з нас в юності не хотілося підправити минуле? Скажімо, врятувати Чапаєва? Чи попередити молодогвардійців про зраду… Багато чого хотілося…

А Ігор тоді відповів — це було ще до його мандрівок:

— Не підправити, навіщо? Минуле не змінити. Воно вже було, і слово “буде” не для нього… Але пройти свідком, байдужим спостерігачем, ввібрати в себе побачене — ось щастя для історика.

Яким же дурнем він виглядав! І Алевтина, тактовна жінка, наче мимохідь, намагаючись його не образити, зауважила:

— Нічого немає страшнішого, Ігорю, ніж жити десь байдужим спостерігачем. Не для історика страшніше — для людини…

Не повірив, посміявся про себе, вважав це гучною фразою. А потім ішов байдужим спостерігачем по російських дорогах, базікав з розумним професором, коли треба — мовчав, аж до того ранку на Кадашівці. А тепер пригадав Алевтинині слова і зрозумів: вона мала рацію.

Жити свідком…

Неділя на вулиці. Неділя — день веселощів, як у пісні співається. А інший поет, навпаки, заявив: для веселощів планета наша недостатньо обладнана. Кому вірити?..

І хоча тепер Ігореві найбільше хотілося лягти в ліжко, вкритися з головою ковдрою, не бачити нікого, не чути, не спати — просто лежати у задумливій підодіяльній темряві, як у дитинстві, і ні про що не думати, він, проте, зняв телефонну — важку, мов гиря, — трубку і набрав Настин номер.

Вона відгукнулася відразу, наче чекала біля свого червоного апарата, руку над грубкою тримала.

— Чи не погуляти нам? — запитав Ігор тим же удавано бадьорим тоном, яким розмовляють з хворими, переконуючи їх у тому, що вони здорові.

Кого він у цьому переконував? Себе, чи що?..

І Настя, розумна маленька жінка, помітила це, незважаючи на кілометри телефонних дротів, що їх розділяли.

— Щось трапилось, Ігорю? Як відповісти?..

— Не знаю, Насте, напевне, трапилось.

І раптом збагнув, що не може більше тримати в собі свій біль, що має розділити його з кимсь, хто сприйме його, цей біль, — ну нехай не як власний, але як близький, майже відчутний. І цим “кимсь” стане Настя, тільки вона — ще зовсім незнайома, дальня, яка дуже його приваблює. А власне, чому “дивно”? Нічого тут дивного нема. Ігор, у всякім разі, не бачив…