Двоє під однією парасолькою

Вадим охолов і, поступово набуваючи здатності міркувати, спершу думав тільки про помсту. Дуже хотів помститися. Можна було піймати кого-небудь (наприклад, “адідасів”) і відлупцювати безжалісно. Чи зв’язати і розфарбувати гуашшю. Можна було піти до батьків доморослих ірокезів і поскаржитися. Можна було…

Втім, єдиний варіант — розумний, гідний дорослої і мудрої людини — Вадим швиденько визначив: не звертати уваги. Терпіти, однак бути напоготові. Дідько з ними. Награються — і набридне.

У такому ліричному настрої Вадим зібрав своє хазяйство і, несподівано задоволений роботою, почалапав додому. Після обіду гуляв околицями, шукав натуру для майбутніх етюдів. Весь час, проте, був у напрузі: чекав каверзи. Або Вони видихалися, або в їхні плани не входили тотальні дії, бо під час прогулянки нічого не сталося, і Вадим щасливо — він уже так вважав! — повернувся на дачу, коли стало смеркатися, попив чаю з полуничним варенням, знайденим у шафі, подивився по старенькому дідівському “Рекорду” програму “Час” і молодіжну передачу “Ану, дівчата!” і завалився в ліжко. Ранок від вечора не поганіший — давня приказка, перероблена Вадимом на новий лад, найкраще пасувала до ситуації.

Тільки-но він вимкнув світло, як за вікном щось ухнуло — утробно і моторошно. Подумалося: чи замкнені двері? Пригадується, зачиняв на клямку. Та не полізуть же Вони в будинок, зрештою. Тут він їх усіх, як кошенят, переловить і хвости відкрутить. Вадим у темряві солодко посміхнувся, уявив, як Вони зробили дурницю і посягнули на нього — сплячого і начебто беззахисного. От буде галасу.

Але ніхто нікуди не ліз, і Вадим уже почав провалюватися в сон, коли раптом почув дивне пронизливе-протяжне виття. Тобто виття це Вадимові спросонку видалося пронизливим, а коли він, різко схопившись у ліжку, дослухався, то зрозумів, що виють не так уже голосно і, головне, десь зовсім поруч.

— Хто тут? — хрипло запитав Вадим.

Виття не припинилося. Хтось (чи щось?) тоненько і тужливо тягнув одну плакучу протяжливу ноту: у-у-у-у-у…

Зробилося страшнувато.

Вадим, навмисне гучно шльопаючи босими ногами по фарбованих дошках підлоги, пройшов кімнатами, не засвічуючи світло. Внизу їх було три, не рахуючи тераси: вітальня, де розмістився Вадим, велика їдальня, де обідній стіл нагадував своїми розмірами добрий більярдний; і ще одна — порожня, без меблів, зовсім крихітна. Нагору, у спальню і майстерню діда-небіжчика, вели з тераси круті східці, що впиралися у двері, замкнені висячим амбарним замком. Туди лізти здавалося безглуздим, тим більше, що обхід володінь чітко показав: виють унизу. Причому, найчутніше було у вітальні.

Соромлячись своїх раптових малозрозумілих страхів, Вадим повернувся до себе й увімкнув лампу. Виття припинилося майже тієї миті.