Двоє під однією парасолькою

Тут Вадим, геть заспокоївшись і внутрішньо навіть радіючи з власної несхитної холоднокровності, ліг, загорнувся з головою у ковдру і заснув сном праведника. Засинав — чув: вило.

А вранці все було тихо. Вони явно не любили рано вставати.

Вадим боязко відчинив вхідні двері: на східцях нічого не лежало. Знову ж таки боязко спустився у двір — все спокійно. Пішов до сарая по драбину, приніс її до тераси, заліз на дах: порожньо. А чого чекати? Хіба Вони залишать доказ до ранку? Розмріявся!.. Повили, притомилися, потягли за дроти і віднесли приладик-моторчик. Якщо всерйоз грати у сищиків, то можна пошукати біля тераси сліди падіння приладу. Чи ще які-небудь сліди. От, наприклад, як Вони на дах потрапили? Зрозуміло: по тій же драбині. Добрий сищик негайно виявив би слід волочіння (так пишуть у міліцейських протоколах?) і закарбував би, як вона лежала біля сарая до того і після того. І викрив би.

А кого викрив би?..

Вадим відтягнув драбину до сарая і пішов варити каву. Але відзначив, як умостив драбину: одним кінцем — у полінницю впер, а біля іншого — дві цеглини валяються.

Пив каву і розмірковував логічно. Усе складніші каверзи обіцяли в майбутньому щось зовсім непередбачене, що навіть схильний до суворої логіки Вадим уявити не міг. Якщо цегла і відро сприймалися анітрохи не оригінальніше від математичних калош, колись прибитих до підлоги, то трюк із квітами — не можна не визнати! — досить дотепний і елегантний. Крім того, свідчить про наявність у клона художнього мислення: треба здогадатися — вирізати з натури головне. Вибрики з покійницьким виттям, хоч і погано пахли, все ж вимагали чималої технічної кмітливості. Ні в яке порівняння з Вадимовим гаманцем на ниточці!..

Тим часом варто було занепокоїтися. Якщо Вони не відстануть, Вадим бездарно втратить дорогий літній час. Цілком міг би сидіти в Москві, неподалік від поліклініки, писати теплі московські провулки, старі дворянські особнячки з облупленими капітелями на напівколонах, горбаті місточки над брудною Яузою, столітні дуби в Нескучному… А в серпні, коли лікарі відпустять, у Мещеру податися, як і задумано. Ну, Мещера так і так попереду…

Попив каву, помив чашку, нескладним логічним розмірковуванням настав кінець. Час за справу. Учора, поки бродив околицями, примітив кілька дивовижних місць. Галявинку з поваленою сосною, прямо з корінням із землі вивернутою, — буря тут, чи що, пройшла, імлою небо покрила… І ще — місток через річку, старенький, з мокрими почорнілими палями, з двома кривими дощатими коліями, набитими на колоди — поперечини, з хисткими перильцями — прямо левітанівський місток.

Міст — завтра, сьогодні — галявина з сосною. Якщо, звичайно, ці негідники за минулу ніч сосну звідти не витягли… І хоча думка здавалася безглуздою — звідки б їм знати про галявину, про бажання Вадима писати її? — заквапився, мало не бігцем припустившись до заповітного місця. Поспішав, немовби підсміювався з себе, а все ж вірив, що від Них усього очікувати можна. Сосна важка? З підйомним краном приїдуть. З траловим трактором. На вертольоті з зовнішньою підвіскою з неба спустяться. Як у старому анекдоті: ці — можуть…