Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Тепер же погляньте, до яких наслідків може призвести байдужа сліпота долі. Мені було боляче від того, що сліпа епідемія вбивала наліво та направо, забрала з собою молоду дівчину, котра мала б стати мені дружиною. Я так і не збагнув, в чому полягала необхідність епідемії, а ще менше тієї смерті. Здається, що остання видалась мені ще абсурднішою, ніж усі інші смерті. Кінкас Борба, однак, пояснив мені, що епідемії були корисними для людського роду, хоча і приносили лихо для певної кількості осіб. Він зазначив, що яким би жахливим не було те видовище, там була одна вагома перевага: більшість населення все ж вижила. Він навіть наважився запитати мене посеред трауру за померлою, чи я не відчуваю якесь таємне вдоволення від того, що мені вдалося вирватися з обіймів тієї чуми. Проте це питання було настільки безглуздим, що лишилося без відповіді.
Якщо вже я вам не розповідав про те, як вона померла, то не стану розповідати і про месу сьомого дня. Невтішність Дамашсену була безмежною, цей бідний чоловік миттєво зістарився. П’ятнадцять днів потому я розмовляв з ним, він так само був невтішним, і говорив, що той величезний біль, яким його покарав бог, ще більше посилився власне через людей. Більше нічого він мені не сказав. А ще через три тижні ми знову повернулись до тієї розмови, і тоді він зізнався, що коли сталося таке непоправне горе, він шукав розради серед своїх друзів. Всього дванадцять чоловік, а з них — три чверті друзі Котріна прийшли на цвинтар попрощатися з покійницею. А він відправив вісімдесят запрошень. Я послався на те, що то не так вагомо, і так буває часто. Цілком можна було пробачити такий начебто брак уваги. Сумний Дамашсену хитав головою, не вірячи мені.
— Отакої, — стогнав він, — вони мене покинули в горі.
Котрін, що був присутній при цій розмові, додав:
— Прийшли ті, хто справді небайдужий до вас і до нас. Вісімдесят прийшли б чисто формально, і розмовляли б вони про недоладність уряду, про чудодійні ліки в аптеках, про вартість нерухомості або ж перемивали б кістки один одному...
Дамашсену слухав мовчки і ще раз похитав головою:
— Але ж прийшли б!
Розділ CXXVII. Формальності
Яке то щастя, що небеса мене наділили часткою мудрості, даром знаходити зв’язок між речами, здатністю порівнювати і робити висновки. У мене була така психічна здібність, і я дякую небесам за це з глибини своєї могили.
Дійсно, звичайна людина, якби почула останні слова Дамашсену, не згадала б їх, коли через якийсь проміжок часу сталося так, що вона знайшла і спробувала оцінити гравюру, на котрій зображені турецькі жінки. Так от, а я пригадав. Там було шестеро мусульманок з Константинополя — сучасних — у вбранні, що його носять на вулиці, обличчя було прикрите, проте не грубим полотном, яке насправді вкриває лице, а тонюсінькою вуаллю, котра нібито давала можливість відкрити лише очі, а насправді відкривала все обличчя. Мене просто вразили винахідливість і франтівство мусульманок, які таким чином прикривають обличчя — тим самим дотримуються звичаїв — проте обличчя все ж не приховане і робить красу доступною. На перший погляд немає нічого спільного між турецькими жінками і Дамашсену, але якщо в тебе, читачу, прониклива і глибока душа (а я в цьому не сумніваюсь), ти зрозумієш, як і в першому, так і в другому випадках стирчать вуха однієї строгої і водночас поблажливої подруги людини в суспільстві.
Люба формальносте, саме ти є опорою нашого життя, бальзамом для сердець, посередницею між людьми, єднальною ланкою між земним і небесним, ти витираєш сльози батька, ти шукаєш прощення пророка. Якщо біль стихає, якщо сумління пристосовується, кому, як не тобі, ми маємо завдячувати цим величезним благом? Повага, котра виражається зняттям капелюха, не значить нічого, проте галантна байдужість справляє на нас приємне враження. Причина полягає в тому, що всупереч давньому абсурдному афоризму, не слово вбиває, а слово дає життя. Саме в душі зароджуються протиріччя, сумніви, тлумачення, а потім боротьба і смерть. Нехай живе люба формальність, задля спокою Дамашсену й на славу Мухамеда!
Розділ CXXVIII. У парламенті
Зверніть увагу, що я побачив оту гравюру з турецькими жінками через два роки після того, як говорив з Дамашсену, і побачив я ту картину в Палаті депутатів, де стояв неймовірний гамір саме тоді, коли якийсь депутат висловлював свою думку щодо висновків бюджетного комітету. Тоді і я вже став депутатом. Ті, хто вже читав мою книжку, зрозуміють моє вдоволення від цього, іншим же це абсолютно нецікаво. Я був депутатом і побачив оту турецьку гравюру, яку поставили біля мого місця між колегою депутатом, що саме розповідав якусь цікаву історію, та іншим, котрий на зворотній стороні конверта малював олівцем самого оратора. А виступав саме Лобу Невес. Хвиля життя знову винесла нас на той самий берег, як викинуті на сушу під час кораблетрощі дві пляшки. Він приховував свою образу, а я мав приховувати своє каяття. Я вживаю таке розпливчасте формулювання під знаком запитання та умовності з тим, аби сказати, що насправді мені нічого було приховувати, окрім амбіцій стати міністром.
Розділ CXXIX. Без докорів сумління
Моє сумління мене не турбувало.
Якби у мене були власні хімічні прилади, то я виклав би на цій сторінці книжки матеріал з хімії, бо мені хотілось розкласти гризоти сумління на найпростіші елементи, щоб дізнатися певним доказовим способом, з якої причини Ахілл носив навколо стін Трої тіло свого ворога, чи чому леді Макбет проходжалася по кімнаті із закривавленими руками. Але ж у мене немає хімічного приладдя, так само, як і мук сумління. У мене було бажання стати державним міністром. Але якщо мені все ж таки потрібно закінчувати цей розділ, то я сказав би, що мені не хотілося би бути ні Ахіллом, ні леді Макбет. Та якщо мені все ж треба вибирати, то я б радше носив труп свого ворога і слухав благання Пріама, подібно до Ахілла, аніж був би леді Макбет із закривавленими руками. Врешті-решт той вчинок Ахілла здобув хорошу репутацію серед військових та літературних колах. Я не чув благання Пріама, проте я слухав виступ Лобу Невеса, і сумління мене не загризло.
Розділ CXXX. Щоб вставити його в розділ CXXIX
Вперше я мав нагоду поговорити з Віржилією на балу в 1855 році після того, як вони повернулися з провінції. На ній була пишна сукня з синього муару з оголеними плечима, як у колишні часи. Вже не було свіжості першої молодості, проте вона все ще вирізнялась своєю осінньою красою, котра особливо впадала у вічі о вечірній порі. Я пам’ятаю, про що ми з нею говорили довго, проте зовсім не натякали на минуле. Все й так було зрозумілим. Якийсь призабутий вислів або ж колишній погляд і більше нічого. Невдовзі вона поїхала. Я пішов провести її на сходах і сам не знаю чому, завдяки якому поштовху мозкового черевомовлення (даруйте мені, мовознавці, таку незграбну фразу) я прошепотів сам до себе це слово, що сягало давнини:
— Просто незрівнянна!
Цей розділ слід було б помістити між першим і другим реченням розділу CXXIX.
Розділ CXXXI. Про наклеп
Саме в ту мить, коли я промовляв оті слова, використовуючи мозкове черевомовлення — в якому я просто висловлював свою оцінку, а не каяття, я відчув, як хтось поклав мені на плече руку. Я повернувся — це був мій давній товариш, морський офіцер, життєрадісний, з дещо фривольними манерами. Він хитро всміхнувся і сказав:
— Баламуте! Згадуєш минуле, еге ж?
— Слава минулому!
— Ти, звісно, вже поновився у правах?
— Відстань, дженджику, — сказав я йому, пригрозивши пальцем.
Я маю визнати, що отакі репліки є просто нетактовними — особливо остання репліка. І тому ще з більшим задоволенням я це визнаю. У той же час саме про жінок говорять, що вони занадто балакучі й нетактовні. Я все ж хотів би завершити цю книжку, і дати свою оцінку цьому поняттю людської душі. У питанні любовних походеньок я зустрічав чоловіків, котрі всміхалися не дуже-то й заперечуючи своєї участі, говорили вони холодно, однослівно, в той час як їх подруги ніколи в цьому не зізнавалися і готові були присягнути на Святому Євангелії, що все те наклеп. Причиною такої відмінності є те, що жінка (окрім гіпотези, викладеної в розділі CI та інших) віддається коханню, іншими словами, це кохання, пристрасть, як у Стендаля, або суто фізіологічний потяг, як це було у древніх римлянок, полінезійок, лапландок, африканок і, можливо, представниць інших рас нашої цивілізації. Що ж до чоловіка — маю на увазі цивілізованих чоловіків нашого світського середовища — чоловік поєднує будь-яке почуття з марнославством. Окрім того (я завжди маю на увазі випадки таємного любовного роману), жінка, котра кохає чоловіка, здається, що вона ніби порушує свій обов’язок і відтак має майстерно приховувати своє кохання, їй доводиться досконало завуальовувати свою зраду, тоді як чоловіком, що відчуває, що він є саме тим, хто став причиною такої зради і водночас переможцем над другим чоловіком, заволодіває інше відчуття, менш грубе і не таке таємне, — це така собі самовдоволеність, в якій проступає і виблискує його заслуга.