Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
— До зустрічі, прощавай!
Розділ CXV. Сніданок
Я не бачив, як корабель з Віржилією на облавку відчалював, проте у призначену годину я відчув щось таке, що не можна назвати ні болем, ні задоволенням. Це щось змішане, полегшення і туга, все переплелось у рівних пропорціях. Не гнівайся на мене, читачу, за таку сповідь. Я добре розумію, що для того, аби полоскотати нерви фантазії, я мусив би страждати від великого відчаю, пролити кілька скупих сльозин і не їсти. Так було б романтичніше, проте не відповідало б дійсності. Чиста правда полягала в тому, що я поснідав, як і в інші дні, серце згадувало наш роман, а шлунок смакував делікатеси шеф-кухаря мсьє Прудона...
Старі друзі, може, ви пам’ятаєте цього кулінарного майстра з готелю «Фарокс»? Цей чоловік, як розповідав власник готелю, служив у відомих Вері та Вефура в Парижі, а ще в палаці графа Моле та герцога Ларошфуко. Він був неперевершеним. Він з’явився в Ріо-де-Жанейро саме тоді, коли входила в моду полька... Полька, мсьє Прудон, Тіволі, танець, що його привезли з собою іноземці, казино — ось вони найкращі спогади тих часів. Проте найсмачнішими з усього були делікатеси від шеф-кухаря.
Так було і того ранку. Здається, що чортів кухар здогадався про нашу катастрофу. Ще ніколи його витвір та майстерність не були такими чудовими. Яка вишукана приправа! Яке соковите та м’яке м’ясо! Яка витончена сервіровка столу. Можна було смакувати і ротом, і очима, і носом. Ой, мій біль! Мені треба було поховати своє кохання в чудесний спосіб. Вони попливли туди на Північ, вийшли в море, перетнули простір і час, а я лишився тут, сидів у кутку за столом, маючи сорок з гаком років, таких порожніх і проведених без діла. Я більше ніколи їх не побачу, а от вона могла б повернутися і повернеться. Втім, хто може очікувати пахощі ранку в сутінках надвечір’я?
Розділ CXVI. Філософія пожовклих листів
Мені стало сумно, коли я дописував останній розділ, і вже не хотілося писати цей, хотілось трохи відпочити, очистити душу від меланхолії, яка її заповнила, і жити далі. Проте я не бажаю витрачати час.
Від’їзд Віржилії справив на мене ефект удівства. У перші дні я зачинявся вдома, щоби бити мух, як Доміціан[64], якщо не бреше Светоній, проте бив я їх дуже своєрідно: очима. Розтягнувшись у гамаку з розгорнутою книжкою в руках, я ловив їх одну за одною у глибині великої зали. Тут вистачало всього: і туги, і амбіцій, і трохи нудьги, і багато вільних мрій. У цей період помер мій дядько, той що був каноніком, а також два кузени. Мене це не надто схвилювало: я їх супроводив на цвинтар, як ото несуть гроші в банк. Що таке я торочу? Як несуть листи на пошту: я запечатав листи, кинув їх у скриньку, тобто передав поштареві, щоб він їх вручив особисто адресатові. Саме в цей період народилася моя племінниця Венансія, донька Котріна. Одні помирають, інші народжуються, а я ловлю мух.
Були дні, коли я жвавішав, йшов до шухляд, діставав старі пожовклі листи — від друзів, від родичів, від закоханих (там навіть траплялися листи від Марсели). Я їх усі розгортав, читав один за одним і відновлював у пам’яті минуле... Недосвідчений читачу, якщо ти не зберігаєш листів, отриманих в молодості, ти не матимеш такого філософського дня зі старими листами, не відчуєш задоволення від них, не побачиш себе десь там у глибині в сутінках — трикутний капелюх, семимильні чоботи і довга ассирійська борода, а ти танцюєш під звуки анакреонтичної сопілки. Не викидай свої листи молодості!
Розділ CXVII. Гуманітизм
А втім, дві сили, окрім третьої, змагалися задля того, щоби повернути мене до звичного активного трибу життя: Сабіна та Кінкас Борба. Моя сестра спрямувала свої сили — просто-таки шаленим натиском — на кандидатку на роль моєї дружини, Ньо-Лоло. Коли я оговтався, то дівчина була вже майже в мене на руках. Щодо Кінкаса Борби, то той врешті-решт виклав мені свій Гуманітизм, філософську систему, яка мала не лишити каменя на камені від інших філософських доктрин.
— Гуманітас, — говорив він — це початок усіх речей, це не що інше як сама людина, розділена між усіма іншими людьми. Гуманітас складається з трьох фаз: статичної, ще до свого створення; експансивної, початок розвитку речей; дисперсивної — поява людини і сюди додається ще одна фаза, а саме контрактивна, тобто поглинання людини та речей. Експансія, започаткувавши Всесвіт, порадила Гуманітас діставати задоволення, відтак з’являється дисперсія, що є ніщо інше як персоніфіковане примноження первозданної субстанції.
Оскільки таке пояснення мені здалося досить складним, Кінкас Борба розвинув його більш глибоко, щоб я зрозумів головні напрямки такої філософської системи. Він мені пояснив, що, з одного боку, Гуманітизм пов’язаний з брахманізмом[65], а саме тим, що і він розділяє на різні частини тіло Гуманітас: однак те, що в індійській філософії мало лише вузьке теологічне та політичне значення, в теорії Гуманітизму означало фундаментальний закон, значення якого було важливим для кожної людини. Таким чином, якщо людина походила від грудей чи нирок Гуманітас, то це мав бути силач, зовсім інша річ, якщо ти походив від волосся чи кінчика носа. Відтак виникає необхідність розвивати і зміцнювати м’язи. Геркулес був не що інше як символ, предтеча Гуманітизму. На цьому місці Кінкас зауважив, що язичество могло б осягнути істину, якби не принизило себе вульгарністю своїх міфів. Нічого подібного не станеться з Гуманітизмом. У цій новій церкві не буде легковажних пригод, не буде руйнації, не буде суму і не буде дитячих пустощів. Кохання, наприклад, священне, розмноження ж є ритуалом. Оскільки життя є найбільшою цінністю всесвіту, не буде злидаря, котрий обрав би смерть, аби уникнути злиднів (в чому і полягає прекрасний внесок Гуманітас), окрім того, продовження життя це не просто випадковість, а наслідок залицяння, що є моментом причастя духовної меси. Таким чином, насправді існує тільки одна біда — не бути народженим.
— Уяви собі, що ти, наприклад, не народився, — вів далі Кінкас Борба, — Позитивним було б хіба те, що ти не мав би нагоди зі мною поспілкуватися, не міг би з’їсти оцю картоплю, ходити в театр, себто робити все те, що можна виразити одним словом — жити. Зазнач, що я не роблю людину носієм возом, який возить Гуманітас. Ні, вона є одночасно і возом, і візницею, і пасажиром. Вона сама є зменшеною копією Гуманітас. Відтак виникає потреба обожнювати самого себе. Тобі потрібен доказ досконалості моєї філософської системи? Ось поглянь на заздрощі. Не було жодного мораліста — грека чи турка, християнина чи мусульманина, хто б нам не торочив про шкідливість заздрощів. У цьому одностайні всі — від ланів Ідумеї[66] до схилів Тіжуки, а тепер відведи рукою давні забобони, забудь заяложену риторику й пізнай суть заздрощів, відчуття такого тонкого і такого аристократичного. Оскільки кожна людина це просто зменшена копія Гуманітас, зрозуміло, що жодна людина не є протилежністю іншої людини, хоча зовні вони можуть видаватися такими. Тож коли кат страчує жертву, він може викликати марний зойк поетів, та головним чином саме Гуманітас виправляє в Гуманітас порушення закону Гуманітас. Те ж саме я можу сказати про того, хто розриває на частини іншого: це є проявом сили Гуманітас. Нічого неймовірного немає і в тому, що і першого врешті буде убито (і тому є приклади). Якщо ти мене правильно зрозумів, то ти легко дійдеш до думки, що заздрощі — не що інше, як захоплення, яке бореться зі своїм кумиром, а оскільки боротьба є основною функцією людського роду, то всі войовничі почуття найбільше сприяють його щастю. Відтак можна сказати, що заздрощі — то чеснота, а не порок.
Навіщо було сперечатися? Я був просто вражений. Чіткість викладу, логічна послідовність принципів, чітко виведені висновки, все це видавалось надзвичайно значущим, та мені треба було перервати нашу бесіду на кілька хвилин, поки я засвоював нову філософію. Кінкас Борба не міг приховати задоволення від свого тріумфу. У нього в руках було куряче крильце, і він його смакував з філософським спокоєм. Я зробив ще кілька зауважень, проте вони були такими слабкими, що йому було достатньо кількох хвилин, щоб спростувати їх.
64
Доміціан (51–96) — останній римський імператор з династії Флавіїв.
65
Брахманізм — одна з найдавніших індійських релігій.
66
Ідумея (Едом) — історичний регіон у Палестині, до якого належали південь Юдеї та околиці Хеврону.