Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Я не певен, чи є справедливим, чи ні таке моє пояснення, проте все ж варто зазначити на цих сторінках, задля того, щоб це лишилось на майбутнє, що балакучість жінок — це жарт, який вигадали чоловіки. Бо принаймні в коханні вони — німі як могила. Часто вони себе видають, бо почуваються нещасними, через надмірне хвилювання, не завжди вміють зробити вигляд, ніби нічого не сталося, не витримують підозріливого погляду чи багатозначного натяку. Саме тому королева Наварри якось використала таку метафору для того, щоб висловити думку про те, що будь-який любовний роман рано чи пізно стає відомим загалу: «Як би ми не дресирували песика, врешті-решт колись то він все одно загавкає».
Розділ CXXXII. Несерйозний
Коли я цитував вислів королеви Наварри, мені спало на думку, що в нашого народу є такий вислів: коли хтось бачить, що людина геть не в гуморі, говорять: «Чоловіче, хто убив твого песика» так ніби натякаючи: — «Хто забрав у вас ваше кохання, таємні побачення тощо». Проте цей розділ вийшов геть несерйозним.
Розділ CXXXIII. Принцип Гельвеція[71]
Ми зупинилися на тому місці, коли морський офіцер вирвав у мене зізнання, що в мене був роман з Віржилією, тож тут я можу додати принцип Гельвеція і, з іншого боку, поясню його. У моїх інтересах було мовчати. Підтвердити колишню підозру означало збудити старі приспані чутки, спровокувати скандал, щонайменше набути репутації людини нетактовної. Ось у чому полягав мій інтерес. Якщо ж так поверхово розуміти принцип Гельвеція, саме так я мусив був вчинити. Проте я вже дав привід для того, щоб мене вважали по-чоловічому нетактовним: над моєю зацікавленістю в безпеці стояла інша річ, — моє марнославство, котре більш особисте, мені більш близьке. Бажання безпеки рефлективне, воно припускає попередній силогізм, друге ж бажання — спонтанне, інстинктивне, воно йде від самої натури. Нарешті перше бажання має довгострокові наслідки, а друге майже миттєві. Висновок: принцип Гельвеція справедливий у моєму випадку, відмінність же полягає в тому, що така моя зацікавленість не явна, а прихована.
Розділ CXXXIV. П’ятдесят років
Раніше я вам цього не говорив, а тепер скажу. Коли Віржилія спускалася сходами, а морський офіцер мене поплескав по плечу, мені вже було п’ятдесят років. Отож моє життя котилося сходами вниз — іншими словами, мій найкращий період життя, або ж принаймні та його частина, котра була сповнена насолоди, бурхливих пригод, прихованих страхів. Проте врешті-решт той період був найкращим, якщо говорити щиро. Якщо ж вдатися до високих матерій, то найкращий період мене чекав попереду, про що я матиму честь розповісти на наступних сторінках цієї книжки.
П’ятдесят років! Не треба й зізнаватися, адже ти, читачу, відчуваєш, що моя розповідь уже не така весела й дотепна, як у перші дні. Того дня після розмови з морським офіцером, котрий невдовзі вдягнув свій плащ і пішов, маю зізнатися, мені стало сумно. Я повернувся до бальної зали. Пам’ятаю, що я танцював польку, що був у захопленні від світського балу, від квітів, від кришталю, від прекрасних очей і від приглушеного гомону світських розмов. Я не шкодую за тим всім, я відчував себе молодим. Та через півгодини, коли я залишив бал, а була вже четверта ранку, що я побачив, коли сів у карету? Свої п’ятдесят років. Вони вперто були там, не дрижали від холоду, не страждали на ревматизм, проте все ж дрімали від втоми, бажаючи швиденько дістатися теплого ліжка і відпочити. Тоді — ви тільки подивіться, яких меж може сягати уява людини, вже сонної, — тоді мені здалося, що я почув, як кажан, що забрався на дашок, вигукнув:
— Сеньйоре Брасе Кубасе, молодість залишилась у залі, у кришталі, у світлі, у шовках, іншими словами — не у вас, а в інших.
Розділ CXXXV. OBLIVION[72]
А тепер мені видається, що якась дама, котра відстежувала події на цих сторінках, згорне книжку і не читати далі. Вона вже втратила інтерес, що ж сталося потім з моїм життям, яке раніше було сповнене кохання. П’ятдесят років. Це ще не цілковита немічна старість, проте вже й не молодість. Мине ще десять років, і я зрозумію те, що сказав колись один англієць, зрозумію, що: «річ полягає не в тому, щоб знайти когось, хто пам’ятає моїх батьків, а в тому, як саме мені самому зустрітися з самим ЗАБУТТЯМ».
Це слово написано великими літерами OBLIVION. Справедливо буде віддати всі почесті цьому такому зневаженому і такому гідному персонажу, свідкові нашої останньої години. Саме так. Це знає дама, котра вражала своєю красою на зорі правління цього імператора і ще болісніше відчує та, котра була нещодавно в розквіті і полонила своєю красою в міністерстві, бо зараз вона ще на вершині слави і тріумфу, та відчуває, що її тріумфальну колісницю зайняли інші. Тоді, якщо в неї є почуття власної гідності, то вона не стане намагатись пробудити пам’ять, яка вже померла або ледь жевріє, вона не стане шукати в поглядах присутніх такого ж захоплення, як вчора, коли ті, інші, лише починали вступати в життя з молодецькою завзятістю і душею, сповненою радості. Tempora mutantur[73]. Вона зрозуміє, що цей вихор такий самий, як і колись, та він безжально оголює дерева і несе їхнє опале листя дорогами, ні для кого не робить ніяких винятків. А якщо вона має схильність до філософії, то не заздритиме, а навпаки пошкодує тих, хто сів у тріумфальну колісницю зараз, бо вони теж муситимуть зійти на станції OBLIVION. Це видовище, метою якого є розважити планету Сатурн, котрій так нудно на своїй орбіті.
Розділ CXXXVI. Геть зайвий
Або я дуже помиляюся, або щойно написав геть зайвий розділ.
Розділ CXXXVII. Ківер
І все ж таки ні, той розділ підсумовує мої міркування, якими я поділився наступного дня з Кінкасом Борбою, додавши, що я почувався пригніченим і додав до того ще тисячу і одну сумну річ. Проте цей філософ з притаманною йому витонченою розсудливістю гримнув на мене, сказавши, що я кочуся слизькою фатальною стежкою меланхолії.
— Мій дорогий Брасе Кубасе! Не дозволяй, щоб тобою заволодів такий настрій. Якого біса! Треба залишатися людиною. Бути сильним! Боротися! Перемагати! Красуватися! Впливати! Владарювати! П’ятдесят років — це саме час для того, щоб зайнятися наукою та політикою. Вище носа, Брасе Кубасе, не будь дурнем! Що ти маєш на увазі, коли говориш про такий перебіг — від руїни до руїни, від квітки до квітки? Спробуй дістати від життя насолоду і знай, що найгірша філософія — це філософія скиглія, котрий сідає на березі річки і плаче, бо, бач, вода в ній усе тече й тече. Її призначення і полягає в тому, щоб ніколи не спинятися. Пристосуй до себе цей закон і намагайся скористатися ним.
71
Клод-Адріан Гельвецій (1715–1771) — французький літератор і філософ-матеріаліст утилітарного напрямку; ідеолог французької буржуазії епохи Просвітництва. Під принципом Гельвеція розуміється його судження про те, що «користь (інтерес) — це природне мірило як ідей, так і вчинків».
72
Забуття
73
Часи змінюються (лат.).