Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
— Послухайте, — зазначив він, — першу ніч, яку я провів на сходах церкви Святого Франциска, я проспав не прокидаючись, так ніби спав на пухкій перині. Чому? Тому що я поступово переходив від ліжка до дерев’яних нар у камері поліцейського відділку, від камери перейшов на вулицю...
Він врешті хотів викласти свою філософську доктрину, та я його зупинив. Я сьогодні дуже зайнятий і не зможу приділити достатньо уваги, приходьте пізніше, я завжди вдома. Кінкас Борба хитро посміхнувся. Можливо, йому була відома моя любовна історія, проте він більше нічого не сказав. Лише біля дверей він наостанок мовив:
— Приєднуйся до Гуманітизму. Це велике лоно для душі, вічне море, в яке я пірнав, щоб осягнути істину. Греки намагались дістати її з криниці. Яке недолуге поняття! Криниця! Саме тому вони її ніколи й не знаходили. Греки, недогреки, древні греки, вся ця довга вервечка людей схилялися над криницею, щоб побачити блиск істини, якої там ніколи й не було. Вони брали мотузки й ковші, деякі, найсміливіші, спускалися на саме дно та витягували з дна хіба що жабу. Я ж пішов прямо до моря. Приєднуйся до Гуманітизму!
Розділ CX. 31
Через тиждень Лобу Невеса було призначено губернатором провінції. Я все ще тішив себе надією, що він відмовиться, якщо цього разу наказ знову буде під номером 13, проте його номер був 31, проста перестановка цифр допомогла позбутися диявольського закляття. Якими глибокими бувають приховані пружини життя!
Розділ CXI. Паркан
Оскільки мені геть не притаманно удавати чи приховувати щось, я розкажу вам на цих сторінках випадок з парканом. Віржилія з чоловіком вже ось-ось мали відчалювати. Коли я ввійшов у будиночок дони Пласіди, то побачив на столі складений папірець. Це була записка від Віржилії. У ній ішлося про те, що вона чекала на мене ввечері у себе в саду. А в кінці була така фраза: «Паркан найнижчий з боку провулка».
Я незадоволено мугикнув. Лист видався мені незвично сміливим, нерозважливим і навіть комічним. Це означало не просто наразитися на скандал, а просто пертися туди, щоб стати ще й посміховиськом. Я уявив собі, як я перестрибую через паркан, хоча він і низький з боку провулка. І раптом уявив собі, як я стрибаю, а мене затримує поліціянт і відводить у відділок. Паркан бач низький! Що ще мало бути низьким? Очевидно, Віржилія не усвідомлює, що робить. Можливо, вона вже зараз шкодує, що написала таке. Я подивися на записку, клаптик пожмаканого паперу... Мені кортіло порвати його на тридцять тисяч клаптиків і розвіяти їх за вітром, як останнє свідчення нашого роману, проте я вчасно відмовився від такої ідеї. Почуття власної гідності, сором від втечі, думка, що я побоявся... Не було іншого виходу — треба було йти.
— Скажіть їй, що я прийду.
— Куди? — запитала дона Пласіда.
— Туди, де вона сказала, що буде на мене чекати.
— Вона нічого такого не говорила.
— Ось тут записка.
Дона Пласіда витріщилась:
— Але ж цей папір я знайшла сьогодні вранці в цій шухляді, я думала, що...
Мене просто ошелешили її слова, важко сказати, що я відчував. Я ще раз перечитав записку. Авжеж, це була давня записка від Віржилії, яку я отримав ще на початку нашого роману. То було побачення в саду, коли дійсно мені треба було перестрибнути через паркан, паркан був низеньким і простим. Я зберіг той папірець і... Важко описати мої почуття в той момент.
Розділ CXII. Чутки
Мабуть, на небесах було передбачено, щоб цей день став для мене днем неочікуваних ризиків. За кілька годин потому я зустрів Лобу Невеса на вулиці Оувідор, ми з ними говорили про його майбутню роботу та про політику. Він скористався першою ж нагодою, коли побачив якогось свого знайомого, що проходив повз нас, і пішов з ним, попрощавшись та висловивши свої вибачення. Пам’ять мені підказує, що він був якимось замкненим, проте свою замкненість він намагався приховати. Тоді мені здалося (тут я хочу попросити вибачення у критиків, можливо, моя думка видасться їм зухвалою), так-от мені здалося, що він боявся — не мене він боявся, не себе боявся, навіть не законів чи сумління. Він боявся чуток. Я припустив, що цей суд, невидимий і безіменний, в якому кожен з його учасників звинувачує й виносить вирок і був тією межею, що визначала дії Лобу Невеса. Можливо, він уже й не любив своєї дружини, і таким чином, можливо, його серце не підказало б йому пробачення щодо останніх подій. Я думаю (і знову сподіваюсь на поблажливість моїх критиків), що він радше розлучився б з жінкою, так само як і читач часто розриває якісь свої особисті стосунки, проте чутки, які поповзуть по всьому місту, призведуть до ретельного з’ясування всіх подробиць цієї історії, чутки, де зіткнуться якась одна і всі разом обставини, колишні історії, натяки, докази… Це жахливе бажання людей знати, що коїться в чужих покоях, стало на шляху розлученню в сім’ї. Водночас вони зробили неможливим і помсту, що призвело б до розголосу. Він не міг собі дозволити виявити свою образу щодо мене, так само як не міг собі дозволити і розлучення. Тож йому доводилося вдавати таку ж саму необізнаність, як і раніше, і відповідно виявляти такі ж самі почуття.
Гадаю, що йому це вартувало багатьох зусиль. У ті дні (саме тоді, коли я його бачив) йому було дуже важко це витримувати. Проте час (тут я знову розраховую на поблажливість людей мислячих), час притупляє чутливість, стирає пам’ять про якісь речі. Можна припустити, що з роками колючки обламаються, що часова дистанція від тих подій розмиє обриси минулого, що тінь сумнівів покриє наготу реальності, врешті-решт чутки перейдуть на інші любовні пригоди. А син, коли виросте, спробує реалізувати всі батьківські амбіції, він стане спадкоємцем усіх його уподобань. Отак публічна діяльність, авторитет серед оточення, а потім старість, хвороби, поступова деградація і смерть — ось і згорнута книга життя без жодної краплини крові.
Розділ CXIII. Клей
Якщо й можна зробити якийсь висновок з попереднього розділу, то це те, що чутки є добрим клеєм для інституту сім’ї. Не можна вважати неможливим, що я не стану розробляти цю думку до того, як я завершу книжку, проте цілком вірогідно, що я залишу все так, як є. Так чи інакше світські балачки — то добрий клей, як для домашнього вжитку, так і в політиці. Деякі жовчні метафізики дійшли крайнощів і вважають такі балачки притаманними лише людям посереднім та пришелепкуватим, проте цілком очевидно, що коли саме поняття доволі контраверсійне, не містить само по собі відповіді, варто зважити на корисні наслідки від таких чуток, аби зрозуміти, що вони є шедевральними для найвитонченіших людей, а таких дуже багато.
Розділ CXIV. Кінець діалогу
— Так, завтра. Ти прийдеш попрощатися на корабель?
— Ти з’їхала з глузду? Це неможливо.
— Ну, тоді прощавай.
— Прощавай.
— Не забувай про дону Пласіду. Провідуй її час від часу. Бідолашна! Вона вчора приходила, щоб попрощатися з нами, дуже плакала, говорила, що вже більше нас не побачить... Вона гарна людина, чи не так?
— Авжеж.
— Якщо ми напишемо листа, то вона його отримає. Тепер до зустрічі аж...
— Можливо, років за два?
— Отакої! Він сказав, що до наступних виборів.
— Хіба? Ну тоді вже недовго. Поглянь, на нас уже звертають увагу.
— Хто?
— Ті, що сидять там. Давай розійдемося.
— Мені так болить.
— Проте це необхідно, прощавай, Віржиліє!