Цинкові хлопчики

— Спи поки тут... На цьому ліжку... Ти все одно його не знав...

Згадували частіше тих, у кого лишилися діти. Сиротами будуть рости. Безбатченки. Ну, а тих, хто нікого не лишив? Дівчата нових женихів знайдуть, а матері нових синів виростять. Усе ще не раз повториться.

За війну нам на диво дешево платили: якихось два оклади, з яких один переводили у двісті сімдесят чеків, із нього вираховували ще внески, передплату на газети, податок тощо. Тоді як звичайному вільнонайманому працівникові на Салангу платили по тисяча п’ятсот чеків. Порівняйте з офіцерським окладом. Військові радники отримували в п’ять-десять разів більше. Нерівність виявлялася на митниці... Коли везли колоніальний товар... У когось магнітофон і пара джинсів, а в когось відеосистема і до неї п’ять-сім чемоданів завдовжки з матрац, називали їх «мрія окупанта», солдати ледь тягнуть. Коліщатка не витримували. Плющилися.

У Ташкенті:

— З Афгану? Дівчинку хочеш... Дівчинка, мов персик, дорогий, — закликають у приватний бардак.

— Ні, дорогий, дякую. Додому хочу. До дружини. Квиток потрібен.

— За квиток бакшиш давай. Італійські окуляри будуть?

— Будуть.

Поки долетів до Свердловська, заплатив сто карбованців і віддав італійські окуляри, японську хустку з люрексом і французький косметичний набір. У черзі навчили:

— Чого стоїш? Сорок чеків у службовий паспорт — і за день удома.

Беру на озброєння:

— Дівчино, мені до Свердловська.

— Квитків немає. Окуляри вдягни і подивися на табло.

Сорок чеків у службовий паспорт...