Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Я там відчув, що таке життя. Ті роки для мене найкращі, — так я вам скажу. Тут наше життя сіреньке, маленьке: служба — дім, дім — служба. Там ми все спробували, пізнали. Випробували істинну чоловічу дружбу. Побачили екзотику: як клубочиться вранішній туман у вузьких ущелинах, ніби димова завіса, бурубахайки — розмальовані, з височенними бортами афганські вантажівки, червоні автобуси, усередині яких їдуть люди впереміш із вівцями й коровами, жовті таксі. Там є місця, схожі на пейзаж Місяця, щось фантастичне, космічне. Самі вічні гори; здається, людини на цій землі немає, тільки камінь живе. І цей камінь у тебе стріляє. Просто відчуваєш ворожість цієї природи, навіть їй ти чужий. Ми висіли між життям і смертю, і в наших руках теж були чиєсь життя і чиясь смерть. Чи є щось сильніше за це почуття? Як там погуляли, ми ніде більше не погуляємо. Як там нас кохали жінки, вони ніде більше так нас не будуть кохати. Усе загострювалося через близькість смерті, ми весь час крутилися, метушилися біля смерті. Багато було різних пригод, мені здається, я знаю запах небезпеки, як вона пахне, коли бачиш свою потилицю третім оком... Розплющується третє око... Я все там перепробував і вийшов сухим із води. Там було чоловіче життя. У мене ностальгія... Афганський синдром...
Справедливе було діло чи несправедливе було діло, ніхто тоді не замислювався. Ми робили те, що нам наказували. Виховання, звичка. Тепер, звичайно, усе переосмислено, зважено часом, пам’яттю, інформацією та правдою, яку нам відкрили. Але це ж майже через десять років! А тоді існував образ ворога, знайомий із книжок, зі школи, із фільмів про басмачів. Кінокартину «Біле сонце пустелі» я разів зо п’ять дивився. І ось він, ворог! І тобі вистачило, перепало... У нас... у всіх... духовний досвід війни, або революції, інших прикладів не вселили.
Ми замінили перших і почали весело забивати кілочки майбутніх казарм, їдалень, армійських клубів. Видали пістолети ТТ-44, часів війни, політруки з ними ходили. Ними тільки застрелитись або продати в дукан. Ходили — як партизани — хто в чому, більшість у спортивних трико, кросівках. Я був схожий на бравого солдата Швейка. П’ятдесят градусів спека, а начальство вимагає краватку і повну форму... Як має бути за уставом від Камчатки до Кабула...
У морзі — мішки з людським м’ясом... Шок! Через півроку... Дивимось кіно... Трассери на екран летять... Продовжуємо дивитися кіно... Граємо у волейбол, починається обстріл... Глянули, куди летять міни, граємо далі... Фільми привозили про війну, про Леніна або як дружина зраджує... Він поїхав — вона з іншим... А всім хотілося комедій... Комедій зовсім не привозили... Узяв би автомат і розрядив би в екран! Екран — три-чотири зшитих між собою простирадла просто неба, глядачі сидять на піску... Раз на тиждень лазнево-склянковий день. Пляшка горілки — тридцять чеків. Золота! Везли із Союзу... За митною інструкцією, одній людині дозволено везти дві пляшки горілки і чотири вина, а пиво в необмеженій кількості. Пиво виливаєш, заливаєш пляшки горілкою. Етикетка «Боржомі», спробуєш — сорок градусів. Закручена банка з варенням, рукою дружини хімічним олівцем написані етикетки «Чорничне», «Полуничне», відкриваєш — сорок градусів. У нас пса звали «Вермут». Червоне око, не жовтіє. Пили «шпагу» — відпрацьований спирт із літаків, антифриз — рідину для автомобільного охолодження. Попереджаєш солдатів:
— Пийте все, але антифриз не пийте.
За день-два після того, як вони прибули, кличуть лікаря:
— Що?
— Новенькі антифризом отруїлись...
Наркотики курив... Ефект різний... То «шубняк» нападав, ходиш заморочений, то будь-яка куля летить, а здається, що в тебе ціляться. На ніч викуриш... Починаються галюцинації... Усю ніч сім’ю бачу, дружину обіймаю... У деяких були кольорові видіння. Наче кіно дивиться... Попервах наркотики нам продавали в дуканах, потім давали безкоштовно:
— Кури, росіянине! На, кури... — Бачата бігають і тицяють солдатам.
Хочеться посміятися... (Посміхається, але очі сумні.) Я не тільки страшне, але й смішне пам’ятаю. Улюблені анекдоти...
— Товаришу підполковнику, як пишеться ваше звання — разом чи окремо?
Звичайно, окремо. Слово для перевірки «під столом».
— Товаришу полковнику, де копати?
— Від паркану і до обіду.
Помирати не хочеться... Незрозуміло і не хочеться... Гиденькі думки... Навіщо пішов до військового училища, а не до будівельного? Щодня з кимсь прощались... Зачепив розтяжку підбором, почув клацання детонатора і, як завжди в цьому разі, не впав, не притиснувся до землі, а здивовано озирнувся на звук і прийняв на себе десятки осколків... Розірвало танк: днище розкрило, як консервну бляшанку, повиривало катки, гусеницю. Механік-водій намагався вибратися через люк, видно було лише руки — далі не зміг, згорів разом із машиною. На ліжко вбитого в казармі ніхто не хотів лягати. З’являвся новенький, по-нашому «замінник»: