Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

Певний час після укладення Брестського мирного договору російська сторона спробувала погратися в «громадянську війну» в Україні, стверджуючи, що військові загони під командуванням більшовика Володимира Антонова-Овсієнка їй не підпорядковані. Однак то була таємниця Полішинеля. Як зауважив 2 травня у розмові з Антоновим-Овсієнком відправлений Кремлем на перемовини з українсько-німецькою стороною Християн Раковський, «фронт по суті єдиний і формальне розділення, яке ми робимо, корисне для дипломатичної кореспонденції з німецьким урядом, для німецького штабу воно не має значення»[29]. Українсько-німецькі війська невпинно витискали росіян з міст та сіл України. Напрямок руху об’єднаних військ дає підстави стверджувати, що була поставлена мета долучити до єдиного державного цілого ті повіти, які були складовою частиною України на підставі закону від 6 березня 1918 р. Російська сторона намагалася цьому завадити. Приміром, ще за існування Центральної Ради в постанові СНК РСФРР від 17 квітня зазначалося: «Губернії: Курська, Орловська, Тульська, Воронезька, Область Війська Донського та Крим навіть за односторонньою заявою Київської ради, яка була відтворена та засвідчена в радіо германського уряду від 29 березня, входять до складу Російської Федеративної Радянської Республіки. З огляду на це на їх територію не повинні розповсюджуватися військові дії, які ведуть на Україні»[30].

Аналіз цього та низки інших рішень керівництва Росії дає підстави стверджувати, що Кремль реально побоювався подальшого наступу українсько-німецьких військ. У дипломатичних зусиллях він зробив ставку на межі України, окреслені III Універсалом. Тобто етнічний чинник визнавався лише в наявному на той час губернському розрізі. Підстави для таких аргументів надала згадана вище радіограма німецького МЗС від 29 березня 1918 р., у якій, зокрема, відзначалося, що до остаточного встановлення російсько-українського кордону «Імператорський Німецький уряд вважає, що власне до України належать такі дев’ять губерній: Волинська, Подільська, Херсонська, Таврійська (без Криму), Київська, Полтавська, Чернігівська, Катеринославська і Харківська». Однак, використовуючи цей аргумент, у Москві воліли не згадувати, що в цій же радіограмі, текст якої опублікований поряд із відповіддю на неї, йшлося і про напрямок, у якому треба рухатися в розв’язанні територіального питання. Закінчувалася вона такими словами: «...сюди треба ще додати частини Холмської губернії, які відходять до України за мирним договором союзників з нею». Інакше кажучи, йшлося про втілення в життя етнографічного критерію і, відповідно, збільшення території України за рахунок населених переважно українцями повітів радянської Росії.

Підсумовуючи перебіг вирішення проблеми кордону між Україною та Росією у добу Центральної Ради, слід відзначити наполягання української сторони на етнографічному принципі, який і був покладений в основу визначення українсько-російського кордону як у III Універсалі, так і в законі від 6 березня 1918 р. Однак якщо в III Універсалі цей критерій було застосовано в губернському розрізі, то в законі від 6 березня 1918 р. — в повітовому. Окрім того, ухвалення закону від 6 березня по суті засвідчило відмову від намірів здійснити попереднє опитування в «неукраїнських» Курській та Воронезькій губерніях щодо визначення лінії кордону. Інакше бути й не могло, оскільки про опитування в умовах війни з Росією, та ще й на контрольованих нею територіях, говорити не доводилося.

Свого часу Тимчасовий уряд не погоджувався з етнографічним принципом. Більшовики формально його не заперечили, але вести перемовини з УНР не поспішали. Натомість вони здійснили спробу захопити Україну за допомогою створеної у грудні 1917 р. і підконтрольної їм «радянської УНР», про що йтиметься далі. Після гетьманського перевороту, що стався в Україні 29 квітня 1918 р., турбота про визначення кордону України з Росією лягла на плечі керівництва Української Держави.