Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

Хоча практичного (у вигляді угоди між Україною і Росією) результату роботи комісії не було, наведені сторонами під час переговорів аргументи заслуговують на увагу. Російська сторона спробувала, говорячи сучасними термінами, «потролити» українську. Нічим іншим неможливо пояснити її проект кордонів, за яким до Росії мали відійти 5 повітів Волині, 4 повіти Чернігівщини, а також українські частини Курщини, Воронежчини, Харківщини та Катеринославщини. Ця лінія відступала від української етнографічної межі на 125—200 верст. Оцінюючи російський проект, голова української політичної комісії Олександр Шульгин відзначав, що «в тому визначенні кордонів не малось на увазі ніякого принципу, яким би можна було виправдати ці кордони. З точки зору політичної, як і з точок зору етнографічної, стратегічної й економічної ці кордони є цілком безґрунтовні й безпринципні»[36].

Значно реальнішим аргументом російської сторони проти ретельного слідування етнографічному критерію був текст III Універсалу, у якому належними Україні проголошувалася 9 губерній (Таврійська — без Криму) та відзначалося, що подальше коригування мало здійснюватися з урахуванням «організованої волі народів». 22 червня 1918 р. між сторонами було досягнуто домовленості, що після укладення Договору між Україною і Росією та визначення на основі етнографічного принципу лінії кордону «в окремих зазначених в тім договірі спірних місцевостях, і в зазначений у тім же договорі термін обидві сторони згодні розпочати організоване і вільне запитання населення задля остаточного установлення державного кордону в тих місцевостях. Запитання повинно відбуватися під контролем змішаних україно-російських комісій після ратифікації договору і при умові увільнення спірних місцевостей від військ як одної, так і другої сторони»[37].

У дискусіях російська сторона раз по раз повторювала тезу про те, що Україна відокремилася від Росії, причому під «Росією» розумілася РСФРР, яка була утворена щойно внаслідок більшовицького перевороту. Голова української делегації Сергій Шелухін на засіданні комісії 24 серпня відповів на це так: «Ви казали, що Україна одпала од Росії. Вибачайте, ви завжди посилаєтеся на третій Універсал. Яка шкода, що Ви не знаєте української мови. Якби ви його почитали, то ви б знали, що Україна хотіла, щоби Росія була федеративною республікою. Ви цього не визнали і пішли проти України війною. Значить, ви відпали від майбутньої федерації перші. Після цього Україна оголосила себе самостійною державою. Вам треба зватися не Росією». Цю ж тезу Шелухін повторив на засіданні комісії від 26 вересня: «Московська держава, що зве себе Російською, Українською Державою не володіла ніколи. Я вам про се вже казав». Спираючись на Брестський мирний договір як ознаку міжнародного визнання, він зазначив: «Ми раніше були суверенні, ніж ви»[38].

Таким чином, представниками Української Держави губернські межі за III Універсалом не розглядалися як висхідна точка для перемовин, оскільки саме радянська Росія першою завдала удару по декларованій там федерації державних об’єднань на терені колишньої Російської імперії. Такий підхід дав змогу де-факто поширити українську адміністрацію на кілька повітів Курщини і один Воронежчини. Однак відсутність формальної угоди, яка б ці зміни закріпила, дозволила згодом Москві без особливих проблем відібрати ці повіти вже в радянської України.

Одночасно з переговорами щодо кордонів з РСФРР український уряд розпочав перемовини щодо кордонів Української Держави з урядом Всевеликого Війська Донського. Висхідним пунктом українських позицій у них був той самий етнографічний принцип. Але в цьому випадку уряд Української Держави пішов на поступки. Бажаючи мати спільника в боротьбі з більшовизмом, він, незважаючи на наявність у Донській області значної кількості українських етнографічних земель, погодився на те, щоб кордоном між державами стала дореволюційна межа Донської області з Харківською та Катеринославською губерніями з невеликим відступом на користь України в районі Маріуполя[39].

Інші труднощі виникли у відносинах із Кубанню, з якою Українська Держава не мала спільного кордону. 28 травня 1918 р. до Києва прибула делегація Кубанської Ради на чолі Миколою Рябоволом. Як свідчив міністр закордонних справ гетьманського уряду Дмитро Дорошенко, під час переговорів між Скоропадським і Рябоволом була укладена таємна угода про возз’єднання України і Кубані. Однак утілити її в життя не вдалося. 23 серпня 1918 р. у Новочеркаську голова Кубанського уряду Лука Бич підписав договір про союз із Добровольчою армією, керівництво якої принципово не визнавало за Україною жодних державних прав. Втім, зв’язки Кубані та України не переривалися. У жовтні 1918 р. до Києва прибула надзвичайна місія Кубанської Ради на чолі з Вячеславом Ткачовим. Одне з її завдань полягало в з’ясуванні обставин, за яких могло відбутися об’єднання. Проте повалення гетьманської влади завадило реалізувати ці плани.

Складними були взаємовідносини з Кримом. Оскільки в III Універсалі Центральної Ради Крим не був зазначений як територія України, німецький уряд створив крайовий уряд на чолі з генералом Сулейманом Сулькевичем, що взяв курс на побудову незалежної держави, а в майбутньому — на об’єднання з небільшовицькою Росією. Скоропадський, однак, вважав, що Крим має бути приєднаним до Української Держави на засадах автономного краю. Не знайшовши взаєморозуміння з Сулькевичем, він оголосив економічну блокаду півострова. Сулькевич капітулював і вислав до Київа делегацію для обговорення умов приєднання Криму до Української Держави. Наприкінці вересня 1918 р. умови були узгоджені, але скидання влади гетьмана завадило включенню Криму до складу України[40].

Хоча владу в Україні після скидання гетьманату здобула Директорія УНР, говорити про її кордон з Росією не доводиться, оскільки відновилися воєнні дії з боку РСФРР. Надалі українська державність із визначеними кордонами збереглася лише в совітській[41] формі.