Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

Цікава деталь: до 15 березня, коли ЦК РКП(б) вирішив створити окреме адміністративне утворення в Криму[46], керівництво радянської УНР розглядало півострів як складову частину України. Таке ставлення простежується в низці тогочасних рішень радянської УНР. Зокрема, у постанові Народного секретаріату від 7 березня йшлося про «Україну в кордонах III і IV Універсалів, тобто в тому числі й ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську та Одеську Радянські Республіки»[47].

Майже відразу після укладення Україною мирного договору з країнами Четверного союзу поряд з радянською УНР 12 лютого (30 січня) 1918 р. у Харкові була проголошена Донецько-Криворізька республіка (ДКР) (іноді — просто «Донецька»). Говорити про яку-небудь її територію неможливо, оскільки фактично в кожному радянському регіоні влада належала місцевим радам, які нікому не підкорялися. Тобто, кажучи про «територію ДКР», слід розуміти, що йдеться лише про бачення кордонів керівництвом цього утворення. Про реальний контроль над цією територією чи хоча б умовне визнання таких зазіхань якою-небудь іншою стороною мова не йшла. Керівництво ДКР претендувало на такі території: «Західні кордони Харківської і Катеринославської губ., включаючи залізничну частину Криворіжжя Херсонської губ. та повіти Таврійської до перешийка — завжди були і будуть західними кордонами нашої республіки. Азовське море до Таганрогу і кордони вугільних округів Донської області по лінії залізниці Ростов — Воронеж до станції Ліхая, західні межі Воронезької і південні Курської губерній замикають кордони нашої республіки»[48].

Таким чином, окрім українських губерній керівництво ДКР збиралося включити до свого складу ще й частину Області Війська Донського. І це цілком закономірно, якщо взяти до уваги той факт, що в основу вказаних територіальних фантазій було покладено економічний чинник при повній відмові від етнічного. Інакше кажучи, ця «республіка» не мала національного коріння. Ось, наприклад, слова Віктора Філова, одного з найбільш затятих апологетів ДКР та одного з її керівників: «Виділення Донецького та Криворізького басейнів в автономну одиницю — Донецьку Республіку Рад знаменувало собою торжество економічного принципу федерації на противагу принципу національному». Причому в цій же статті він зазначає, що наміри включити ДКР на правах автономії до складу радянської України були по суті спробою знайти компроміс між національним і економічним критеріями[49]. Інакше кажучи, Філов, по суті, визнавав, що якби в основу виділення регіонів брався національний критерій, що його незабаром Кремль визнав як єдино можливий у федерації, то не лише про виокремлення Донкривбасу, а й навіть про його автономію у складі України не мало б ітися. Переважання українців в умовній ДКР не заперечувалося й іншими керівниками ДКР. Цей критерій просто не брався до уваги. Формально керівники ДКР свої підходи обґрунтовували «марксистським» світобаченням: мовляв, час національних держав минув.

Більшовицький центр трактував марксизм інакше. Загальною була настанова на централізацію. Якщо через обставини там і погоджувалися на відокремлення, «федерування» чи автономію якоїсь частини колишньої Російської імперії, то за критерій такого відособлення визнавався лише національний чинник. У звернені контрольованого більшовиками III Всеросійського з’їзду рад від 28 (15) січня відзначалося: «Всеросійський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів вітає і всіляко схвалює національну політику Уряду Народних Комісарів, спрямовану на впровадження в життя принципу самовизначення народів, що розуміється в дусі самовизначення трудових мас усіх народностей Росії»[50]. Уявлюваний результат такого відособлення відобразився у відповідній резолюції з’їзду: «Російська Соціалістична Радянська Республіка утворюється на основі добровільного союзу народів Росії як федерація радянських республік цих народів»[51].

Цікаво, що складовою частиною цієї федерації на з’їзді вбачалася не лише Україна, а й Фінляндія. У заключному слові на III Всеросійському з’їзді рад Володимир Ленін зауважував: «Ми бачимо, що наші ідеї перемогли в Фінляндії, на Україні [...] найвеличніший результат очевидний — перемога революції і об’єднання переможців з нами в одну могутню революційну федерацію»[52].

На перший погляд, згадана вище резолюція вказувала на те, що федерування чи автономія мають відбуватися саме на національній основі. Але таке розуміння федерації не було єдиним. Адже в тексті документа містилися ще й вказівки на незаперечні повноваження місцевих рад, вказувалося, що центральною владою «не повинні бути порушуваними права окремих областей, що вступили у федерацію». Не додали чіткості й слова Сталіна про те, що «запропонована резолюція не є законом, а лише окреслює загальні засади майбутньої конституції Російської Федеративної Республіки»[53]. Інакше кажучи, суб’єкти федерації потрібно було ще створювати, а принципи створення не були чітко визначені. Власне, внаслідок такої невизначеності й стало можливим утворення ДКР.

Але Донкривбасом при такій нечіткості справа обмежитися не могла. Зокрема, постало питання утворення Московської області як суб’єкта федерації. Такі наміри були рішуче заперечені більшовицьким центром, який «економічний» принцип федерування категорично не сприймав. Ось як наприкінці березня 1918 р. цю ситуацію схарактеризував член Наркомату колегії внутрішніх справ радянської Росії Мартин Лацис: «Згідно з постановою III Всеросійського з’їзду рад Росія визнана Федеративною Радянською Республікою. Це згідно з постановою. Насправді ні під час з’їзду, ні тепер хоч якось ясно ця форма управління не склалася. Кожен тлумачить справу так, як йому заманеться, оскільки з’їзд не дав конкретних вказівок. І ось тепер справа доходить до абсурду. Вкажу на приклад Московської області. Ця область, за планом організаторів, сама складає федерацію 14 губернських рад. Кожна губернія має свій радянський уряд — Раду народних комісарів. А сама Московська область входить до складу Російської Федеративної Радянської Республіки. Виходить федерація — федерацій. Якщо ми до цього додаємо довільність об’єднання цих 14 губерній, то отримаємо абсурд федералізму»[54].