Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

Питання про національно-територіальну автономію було одним із головних на Всеукраїнському національному конгресі, або, як його означено в автентичних документах, Національному з’їзді, який відбувся у Києві 19—21 (6—8) квітня 1917 р. У його резолюціях ішлося про потребу широкої національно-територіальної автономії та перетворення Росії на федеративну республіку. Щодо території України, то у схвально прийнятих рефератах Федора Матушевського та Валентина Садовського простежувалася думка про те, що вона, має визначатися за етнографічним критерієм. У Матушевського це звучало так: «Україною ми називаємо край, заселений поспіль нашим українським народом»[17]. Для обох доповідачів губернські межі не були чимось значущим у визначенні території України[18]. Це знайшло своє відображення у резолюціях з’їзду.

Саме цей конгрес перетворив Українську Центральну Раду (УЦР), яка, за словами її голови Михайла Грушевського, «хоча мала признання з усіх сторін, але вона була зложена спочатку тільки з представників київських організацій»[19], на загальноукраїнську організацію, на керівний орган українського національно-визвольного руху. Визначені конгресом норми територіального представництва свідчать про тогочасне бачення майбутньої території. Запропоновані Грушевським та затверджені з’їздом норми стосувалися губернського рівня. При цьому ні величина губерній, ні загальна кількість мешканців у кожній із них не впливала кількість представників до Центральної Ради. Єдиним критерієм було визначено етнічний склад населення. За основу розрахунків було взято результати Першого загального перепису Російської імперії 1897 р.

Усі губернії, де українці розселилися цілісним масивом, були поділені на чотири категорії. До першої були віднесені сім губерній «що в цілости залюднені українською людністю»: Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Харківська, Полтавська. Від цих губерній до УЦР делегувалося по чотири представники. За взятим за основу етнографічним критерієм, ці адмінодиниці в повному складі мали ввійти до складу національно-територіальної автономії України.

До другої категорії входили губернії, «де є частини неукраїнські». Тобто ті, де більшість (абсолюту чи відносну) становили українці, але існували цілісні масиви, переважно в повітовому розрізі, у яких більшість становили інші етноси. Таких адмінодиниць було чотири: Чернігівська (українці не становили більшості в чотирьох північних повітах), Таврійська (у континентальній частині переважали українці, а в Криму — татари та росіяни), Холмська (значна кількість поляків), а також Кубанська область (значна кількість росіян). Від них до УЦР входило по три представники. Ці адмінодиниці (три губернії та область) теж бачилися в майбутньому складовою частиною України, але без неукраїнських повітів.

До третьої категорії входили губернії, «де українці займали меншу частину». До цієї категорії було віднесено чотири адмінодиниці: Бессарабська, Чорноморська (кавказьке узбережжю Чорного моря) та Воронезька губернії, а також Область Війська Донського. Від них до УЦР мало увійти по два представники. Суміжні з іншою українською територією повіти, де українці становили більшість населення, мали увійти до складу України. У цих адмінодиницях українці становили хоч і меншу, але доволі значну частку населення.

До четвертої категорії були віднесені губернії, «де є невелика частина українців». Таких губерній теж було означено чотири: Ставропольська, Курська, Мінська та Гродненська. Заселені українцями незначні частини цих адмінодиниць також бачилися у складі України.

Поряд із вимогами української національно-територіальної автономії УЦР позиціонувала себе як представниця усіх українців. В ухвалених на конгресі рішеннях було передбачене ще й представництво від «колоній українських» — тобто місць, де українців було багато, але вони не становили цілісного масиву із вказаними вище територіями. Так, наприклад, «від великих колоній українських — Москви та Петрограда» — було передбачено по два представники, від менших українських колоній — по 1 представникові. Звичайно, ці «колонії» не вбачалися складовою частиною української національно-територіальної автономії, натомість було затверджено вимогу, щоб там «українському народові були забезпечені права меншості на таких же умовах, на яких на Україні забезпечуються права меншості неукраїнців»[20].