Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

Незабаром ситуація змінилася. 10 червня 1917 р. Українська Центральна Рада, заручившись підтримкою II Всеукраїнського військового з’їзду і виконуючи його волю, проголосила І Універсал, у якому було задекларовано намір запровадити автономію України явочним порядком. 15 червня було утворено Генеральний секретаріат, який мав стати крайовим урядом України. Зрозуміло, що перед початком його діяльності потрібно було вирішити питання про територію, на яку поширюється його влада.

Для вирішення питання до України прибула делегація Тимчасового уряду. За результатом перемовин Генеральний секретаріат було визнано крайовим урядом України. Але, як зауважує Олена Бойко, «урядова сторона переконала українську тимчасово не фіксувати в угоді кордони української території, визнавши за усною домовленістю предметом управління Генерального секретаріату територію дев’яти основних українських губерній — Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської та Чернігівської. Малодосвідчені українські політики легко погодилися на цю пропозицію, яка досить швидко обернулася для України негативними наслідками»[23].

Відсутність документально затвердженої території України використав уже новий склад Тимчасового уряду. Згідно з «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» від 4 серпня, підвладними Генеральному секретаріатові визнавалися лише 5 губерній — Волинська, Подільська, Київська, Полтавська, Чернігівська (без чотирьох північних повітів — Суразького, Мглинського, Стародубського, Новозибковського)[24]. За великим рахунком, це були приблизно ті землі, з якими українська держава гетьмана Хмельницького увійшла до складу Російської держави 1654 р. Тобто Тимчасовий уряд уважав за можливе використовувати лише «історичний» критерій у визначенні меж української автономії, автоматично переносячи кордони України XVII ст. на XX ст. Етнічний склад населення цілковито ігнорувався. Взаємної згоди в питанні про територію, підпорядковану Генеральному секретаріату, не було досягнуто. Однак на конфронтацію з Тимчасовим урядом Генеральний секретаріат певний час не наважувався і спробував використати хоча б ту куцу автономію, яку отримав.

Після падіння Тимчасового уряду Центральна Рада проголосила 20 (7) листопада 1917 р. III Універсал. Кордони України в ньому були визначені так: «До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені в більшости Українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів»[25].

Таким чином, Центральна Рада ще раз підтвердила свою прихильність до етнографічного принципу у визначенні кордонів України. Такий підхід зумовив виключення зі складу УНР частини Таврійської губернії — півострова Крим, де українці становили меншість населення, і лише в двох повітах — Євпаторійському та Перекопському їх кількість трохи перевищувала 20 % і перевищувала частку росіян. У III Універсалі не згадувалася також і Кубанська область, де на той час утворився окремий крайовий уряд. Водночас українська влада наполягала на застосуванні такого ж критерію і до заселених переважно українцями частин «неукраїнських» губерній. Росія на той час вбачалася як федеративна республіка, у рамках якої здавалося можливим з’ясувати «організовану волю народів». Очікувана федералізація за етнічним критерієм дозволяла Центральній Раді не вимагати негайного об’єднання усіх українців лише в одній адміністративній одиниці. Але це виявилося ілюзією.

Етнографічний критерій визначення кордонів українських територій був використаний на переговорах представників УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною у Брест-Литовську, (нині м. Брест, Білорусь). Вимога надати Україні право брати участь у таких перемовинах (на той час — ще «майбутніх») окремою делегацією вперше була виголошена ще в резолюції Всеукраїнського конгресу у квітні 1917 р. і відтоді залишалася незмінною. Вона реалізувалася у процесі перемовин з Четверним союзом, на які УЦР відправила своє представництво. 12 січня 1918 р. (30 грудня 1917 р.) повноваження української делегації були визнані переговірними сторонами, в тому числі — вустами Льва Троцького — їх визнала радянська Росія[26].

Позиція української делегації на переговорах зміцнилася після проголошення IV Універсалом незалежності УНР. Слід відзначити, що проблема кордонів у цьому Універсалі не порушувалася, тому «за замовчуванням» ними вважалися визначені раніше 9 губерній. 9 лютого (27 січня) 1918 р. українська делегація підписала в Бресті мирний договір із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Таким чином Україна стала суб’єктом міжнародного права. Цим договором визначалися західні кордони України. Уже 3 березня 1918 мирний договір із цими країнами підписала радянська Росія. За його умовами Росія мала визнати УНР, а кордони між двома державами мали визначитися в ході переговорів.