Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України
- Автор: Галушко Кирило, Гречило Андрій
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0142-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України». Краткое содержание книги:
• Як укорінювалася назва «Україна» протягом століть
• Як формувалася територія України
• Якою символікою користувалися наші предки
• Як утворилися та змінювалися державні кордони України
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
ДКР як суб’єкт федерації мав такі самі перспективи, як і Московська область. Але, незважаючи на несприйняття пропагованого «донкривбасівцями» економічного федералізму, ленінський Раднарком, сподіваючись, що розпочатий наступ Німеччини не зачепить сходу України, у лютому — на початку березня 1918 р. не давав беззаперечних вказівок щодо території радянської України. У своїй правоті з територіального питання були переконані як представники радянської УНР, так і керівництво ДКР.
Ситуація змінилася після укладення Брестського мирного договору. Однією з його умов було виведення російських військ з території України та укладення миру з УНР. Гра в окрему ДКР втратила сенс і могла завадити Кремлю. ЦК РКП(б) на засіданні від 15 березня 1918 р. дав чітку директиву: Донецько-Криворізький басейн входить до складу України[55]. Це рішення за участі голови уряду ДКР Артема (Федора Сергєєва) було затверджено на II Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі (17—19 березня 1918 р.). Тоді ж була проголошена й незалежність радянської України[56]. Незабаром після цього радянська влада на території України була остаточно ліквідована.
Примара реальної федералізації лякала керівництво РКП(б). Надалі воно рішуче клало край будь-яким спробам втілення в життя економічної регіоналізації, адже це суперечило централізаторській суті більшовицького режиму. Формальні підстави для таких спроб були ліквідовані з ухваленням Конституції радянської Росії у липні 1918 р. Зокрема, стаття 2 цього документа звучала так: «Російська Радянська Республіка засновується на вільному союзі вільних націй, як федерація радянських національних Республік»[57].
Поширене в публіцистиці твердження про те, що ДКР було ліквідоване начебто рішенням Ради праці та оборони РСФРР від 17 лютого 1919 р. не має реальних підстав. Та резолюція звучала так: «Прохати тов. Сталіна через бюро ЦК провести знищення Кривдонбаса»[58]. «Бюро ЦК», тобто оргбюро ЦК РКП(б), займалося партійними та кадровими справами і його рішення аж ніяк не могли щось безпосередньо змінити в державному будівництві. Та й поняття «прохання» і «постанова» чи «резолюція» (тобто законодавчий акт), м’яко кажучи, далеко не тотожні. Для порівняння: того ж дня було ухвалено рішення «прохати ЦК розробити директиву для знищення Наркомату шляхів сполучення України» [59]. Таким і мав бути перший крок до втілення відповідного рішення в життя: спочатку розроблялася директива, яка обговорювалася і схвалювалася партійними органами і лише потім затверджувалася радянськими. А тепер факт: ліквідовано Наркомат шляхів сполучення було лише 15 серпня 1919 р., і то насамперед через масове скорочення усіх радянських організацій у Києві.
Загалом, аби щось «ліквідувати», його потрібно «мати». Не існує жодного факту, що свідчив би про існування чи хоча б проголошення ДКР після другого опанування більшовиками України. Такого, приміром, як створення наприкінці 1918 р. ТРСУУ (див. нижче), де низку ключових посад обіймали колишні керівники ДКР. Це, звичайно, не означає, не існувало ідеї поновлення ДКР. Відповіддю на такі наміри й були слова з адресованої представнику України Ізраїлю Кулику в Курськ телеграми Сталіна, датованої 22 грудня 1918 р.: «Жодного Кривдонбасу не буде і не має бути. Час кинути займатися дурницями»[60]. Таким чином, питання ДКР було зняте ще навесні 1918 р. саме через позанаціональний характер такого об’єднання.
Другий прихід більшовиків (грудень 1918 — серпень 1919 р.)
13 листопада 1918 р., після того як Німеччина визнала поразку в Першій світовій війні й там відбулася революція, Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК) видав постанову про анулювання Брест-Литовського мирного договору. У ній, зокрема, наголошувалося, що «зобов’язання, які стосуються сплати контрибуції або територіальних поступок, оголошуються недійсними». Разом із ним зазначалося: «За основу справжнього миру між народами можуть слугувати лише ті принципи, котрі відповідають братерським відносинам між трудящими всіх країн та націй і які були проголошені Жовтневою революцією і відстоювалися російською делегацією в Бресті. Усі окуповані області Росії будуть очищені. Право на самовизначення повною мірою буде визнано трудящими націй усіх народів»[61]. Зазначимо, що в цій постанові знову акцентувалася увага на праві націй на самовизначення, яке на той час уже не було популярним серед більшовиків щодо України.
Початок повстання проти гетьмана Скоропадського під проводом Директорії засвідчив, що Українська Держава, незважаючи на її пропоміщицький характер, не знищила національної складової революції, як це здавалося спочатку. Більшовицьке керівництво знову вирішило використати національний чинник із користю для себе. Кремль погодився на те, щоб формально боротьбу за панування над Україною очолив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (ТРСУУ), який з дозволу Кремля було створено 28 листопада 1918 р. у вагончику на залізничному вокзалі Курська. Це рішення і слід вважати початком «других рад». Згодом ТРСУУ було реорганізовано в Раду народних комісарів (РНК) УСРР.
На першому ж засіданні новоствореного уряду було вирішено, що він буде перебувати в Суджі. Рішення було цілком логічне: український уряд мав базуватися на території України. Керуючись цим же принципом, ТРСУУ 27 грудня 1918 р. ухвалив рішення про переїзд до Білгорода[62]. Щоправда, там уряд не затримався — завдяки сприятливим обставинам, в тому числі й допомозі німецького гарнізону, вже З січня 1919 р. більшовики опанували Харків і уряд перемістився до цього міста.
Ще 11 грудня 1918 р., тобто під час перебування у Суджі, на засідання уряду було винесено питання про кордони. Однак його було знято з порядку денного «до визнання Тимчасового робітничо-селянського уряду України Радою народних комісарів РСФРР»[63]. Про те, що такої формальності український уряд справді потребував, але не отримав, свідчить мотиваційна частина однієї із телеграм до Леніна від 21 січня 1919 р.: «З огляду на те, що Українська Соціалістична Радянська Республіка ще не визнана Росією...»[64] Незважаючи на відсутність такого визнання, уряд радянської України одразу після свого утворення формально позиціонував УСРР як окрему державу.
Оскільки у вирішенні питання про кордони керівники радянської України завжди відштовхувалися від позиції українських національних урядів, владу яких вони і поборювали, то цілком логічно, що всі вказані вище «нові території» вони вважали українськими, а тому «своїми». Про те, що такий погляд був серед урядовців УСРР загальноприйнятим, свідчить, зокрема, текст звичайного поточного документа — рішення особливої комісії при Комісаріаті фінансів, яке було заслухане на засіданні РНК УСРР 3 березня 1919 р. У ньому йшлося про клопотання виконкому Валуйського повітового з’їзду рад з проханням надати фінансування за листопад 1918 р. освітянам повіту. Мотиваційна частина згоди на таке фінансування з боку УСРР виглядала так: «З огляду на те, що Валуйський повіт постановою гетьманського уряду був віднесений до території України і нова постанова з цього приводу радянського українського уряду, за якою Валуйський повіт визнаний таким, що відійшов Російській Радянській Республіці /Воронезька губ./ була ухвалена лише 10 лютого...»[65]
Подібне клопотання викладачів Білгородського духовного училища залишили без задоволення лише через те, що їхня праця «не відповідає основним принципам радянської влади»[66], а не тому, що училище перебувало в Білгороді.
55
Большевистские организации Украинн в период установлення и укреплении Советской власти (ноябрь 1917 — апрель 1918). Сб док. и мат. — К., 1962. — С. 66.
56
Про державний устрій // Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду Української РСР. — T. 1. — 1917—1941. — С. 76—77.
57
Конституция (Основной закон) Российской Социалистической Федеративной Советской Республики. Опубликована в № 151 «Известий Всерос. Центр. Исполн. Комитета» от 19 июля 1918 г. — М.: Издательство ВЦИК, 1918. — Ст. 2. — С. 5.
58
Ленинский сборник. — T. XXXIV. — С. 102.
59
Ленинский сборник. — T. XXXIV — С. 102.
60
Российский государственный архив социально-политической истории (далее РГАСПИ). — Ф. 558. — On. 1. — Спр. 463. — Арк. 1.
61
Постановление ВЦИК об аннулировании Брест-Литовского договора. 13 ноября 1918 г. // Документи внешней политики СССР. — M., 1959. — Т. 1. — С. 565.
62
Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі — ЦДАВО України). — Ф. 2. — On. 1. — Спр. 14. — Арк. 7,9.
63
ЦДАВО України. — Ф. 2. — On. 1. — Спр. 14. — Арк. 5.
64
ЦДАВО України. — Ф. 2. — On. 1. — Спр. 14. — Арк. 54.
65
ЦДАВО України. — Ф. 2. — On. 1. — Спр. 18. — Арк. 12.
66
ЦДАВО України. — Ф. 2. — On. 1. — Спр. 18. — Арк. 12.