Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
У ніч з 16 на 17 лютого обидва корпуси під керівництвом своїх командирів Штеммермана і Ліба здійснили спробу прорватися з оточення у південно-західному напрямку на зустріч 3 танковому корпусу, котрий напружував усі сили, щоб, незважаючи на непролазну багнюку, кинути назустріч угрупованню, яке проривалося, хоча б кілька танків. За наказом командування групи обидва оточених корпуси мали бути використані для забезпечення виходу з оточення всієї артилерії та боєприпасів. Через те, що під час виходу з оточення військам довелось би пересуватися по бездоріжжю та глибокій багнюці, було наказано кинути гармати після того, як будуть розстріляні всі боєприпаси. Ар’єргарди з кількома гарматами прикривали війська, що виходили з оточення, від атак противника з півночі, сходу та півдня.
Можна собі уявити, з якими почуттями, сподіваючись і непокоячись, ми чекали в нашому штабному вагоні вісток про те, чи вдався вихід з оточення. У ніч з 16 на 17 лютого о 1 годині 25 хвилин прийшла радісна звістка про те, що перший зв’язок між корпусами, які виходили з оточення, та передовими частинами 3 танкового корпусу було встановлено. Противник, який знаходився між ними, був буквально зім’ятий. 28 лютого ми дізналися, що з «котла» вийшло 30000-32000 осіб. Оскільки в ньому знаходилось шість дивізій і одна бригада, за низької чисельності військ це становило більшу частину активних штиків (згідно з даними про кількість тих, хто перебував на обліку, обидва корпуси до оточення нараховували 54000 осіб. Однак частина тилових служб не потрапила в оточення. — Ю.М.). Значного болю завдавало нам те, що більшу частину важкопоранених, які виходили з оточення, ми не змогли взяти з собою. Генерал Штеммерман загинув під час бою.
Таким чином, нам вдалось позбавити ці два корпуси від тої долі, яка спіткала 6 армію під Сталінградом. Гітлер і тут спочатку віддав наказ про продовження боротьби в «котлі», однак потім заднім числом він схвалив наказ групи армій про підготовку до виходу з оточення. Наказ про сам вихід з оточення був даний командуванням групи без попереднього узгодження з Гітлером, щоб виключити можливість заперечень з його боку.
Звичайно, при виході з оточення більша частина важкої зброї та гармат застрягла в багнюці. Тільки кілька з них ціною неймовірних зусиль військам вдалося взяти з собою. Дивізії, що вирвалися з «котла», довелося тимчасово відвести в тил. Внаслідок цього шість з половиною дивізій групи армій не брали участі в боях, що ще більше ускладнювало ситуацію. Однак це не могло захмарити радощів, які нам дало вдале врятування принаймні особового складу обох корпусів.
Для 1 танкової армії та 8 армії тепер залишалося завдання знову встановити міцний зв’язок між їхніми ділянками і якнайшвидше виділити танкові частини в резерв.
Після того, як я відвідав частини дивізій, що вийшли з оточення, оперативна група штабу повернулась у Проскурів (нині м. Хмельницький. — Ю.М.). Цього вимагала ситуація на лівому фланзі групи армій.
Л. Дегрелль,
командир добровільної штурмової мотобригади СС «Валлонія»
Сторінки щоденника 1944 року
28 січня. У Корсуні був найбільший опорний пункт.
12 лютого. (Хронологія викладу подій порушена. — Ред.). Почавши рухатись, дуже швидко забуксували. Протитанкові гармати причепили до вантажівок. До того часу обороняли позиції Деренківця (Деренківець було звільнено 10 лютого. — Ред.). Все робили за схемою. Потім їдемо через Гарбузин, який горів, і ми там бачимо полк «Нормандія» танкової дивізії «Вікінг», який готував позицію. Дещо віддалік ми бачимо декілька знищених літаків (вірогідно, аеродром. — Ред.).
Вранці ми були біля перших будинків Корсуня. Вийшли із машин, привели себе до порядку і під звуки маршу марширували в Корсунь.
13 лютого. Корсунь — дуже красиве місто. На південному сході було дуже глибоке озеро (вірогідно, Я. Дегрелль мав на увазі річку Рось. — Ред.) декілька кілометрів у довжину. Біля нього була висока гора з лісом. Навколо озера стояло багато білих, синіх, коричневих будинків. Береги озера з піщаними доріжками. Наприкінці озера велика ГЕС. Тут вода бігла з великою силою, і ми бачили червоне і зелене каміння. Було багато островів, на вершині одного був старий монастир у східному стилі (йдеться про палац на острові Коцюбинського. — Ред.). За 50 метрів від бурхливої води (гора Янталка. — Ред.) ми поховали своїх загиблих із штурмової бригади «Валлонія», вони «відпочивали», де високе біле каміння. А ми готували себе вийти звідси на волю.
«Котел» став маленьким. Пара кілометрів фронту північніше, пара — західніше і пара — на південь. Спочатку «котел» був просторим, як Бельгія, на цей час як одна провінція Бельгії.
«Валлонія» тримала оборону в селі Деренківці. Натиск росіян збільшувався. Ми поїхали з Деренківця і втратили 7 кілометрів. Ситуація була загрозлива. Вважалось, що в оточенні було 50 тисяч осіб, і ніхто не знав, що їх чекає.
Мій командир (Люсьєн Ліпперт. — Ред.) і я до 11 години приїхали до командного пункту дивізії для отримання бойових завдань. Ми побачили генерала Гілле з червоним лицем біля телефона. Він тільки що отримав жахливі звістки. Гарбузин, який ми мали захищати, вже в руках росіян, і вони досить швидко направляються в бік Корсуня. Гілле взяв свою важку палицю, вийшов і сів у «Фольксваген» і швидко поїхав у Гарбузин. Внаслідок контрудару його війська знову взяли Гарбузин.
Атаки наших дивізій вже починались на південно-західному напрямку і пару годин там вистояли, але без успіху, на який сподівався німецький штаб. Оборона росіян була дуже жорсткою. Наші війська були за 6 кілометрів від Корсуня. Ворог затискував нас. Ми розуміли, якщо ми швидко не переможемо, то через 1-2 дні нас чекає кінець. Солдати і офіцери вже не відпочивали через 10 діб. Більше одного тижня наступали і не спали (вірогідно, після Драбівки. — Ред.) жодної ночі.
Приймали таблетки первитін (PERVITIN — таблетки для льотчиків дальніх польотів, щоб не заснули за штурвалом; в оточенні їх приймали солдати. — Ред.). Спокою не було ніде. 50 або 60 разів на ніч дзвонив польовий телефон, і ворог постійно був навкруг наших позицій, спрямовуючи на них вогонь своїх гармат. Нерви були на межі. І я питав: як довго це може бути?
Внаслідок жорстокої боротьби останніх тижнів наші боєприпаси майже закінчились. Вже 8 діб ніякі літаки не сідали.
Щойно ми приїхали в Корсунь — почули гул літаків. Але нічого не було видно: хмари, дощ. Побачили лише білі парашути. Думали, російські. Але згодом побачили контейнери! У кожному було по 25 кілограмів боєприпасів або маленьких пакетів концентратів і шоколаду. У нас був малий запас продуктів.
У Корсуні ми пекли хліб. Дуже твердий хліб і шоколад були останніми запасами, і їх роздали 13 лютого. Кожний знав, що цей хліб міг бути останнім. Наш марш на південний захід визначений 13 лютого об 11 годині. У нас ще залишались ілюзії. У головному штабі були оптимісти. Справжньої ситуації ми не знали.
Нам говорили, що наступного дня (13 лютого. — Ред.), у неділю, все буде добре. Ми думали, що через кілька кілометрів — свобода. Вранці пройшов дощ. Вночі повний місяць. Для нас це добрий знак. Корсунь був освітлений красивими кольорами. Сріблясте випромінювання неба було казковим. Стало холодно. За допомогою кількох таблеток первитіну ми встигали все зробити.
Ми втратили багатьох людей і багато машин. Але для тих людей, які залишилися, машин вистачало. Близько півночі наша колона проїхала біля красивого озера біля Корсуня. Переїхали озеро через дерев’яний міст довжиною півкілометра. Він був побудований нашими саперами. Міст був дуже вузьким, і в колоні займали чергу. Декілька тисяч машин чекали. Ворог був дуже близько. Кожний солдат нервував. Регулювальники регулювали рух. Все було, як спортивний конкурс.