Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
На тлі інших, можливо не менш талановитих і обдарованих студентів, вона помітно виділялася. Сама це теж зрозуміла незабаром. Багатий внутрішній світ, висока самоосвіта і шалена працездатність давали їй неабиякі шанси на великий успіх у майбутньому. Та на диво, вона не мала жодної підтримки. Завжди була сама. Батьки були вперто переконані, що талант сам проб’є собі дорогу. І до того ж соромно сприяти своїй дитині. Її обов’язково зауважать, якщо вона того варта. До того ж у її житті стали з’являтися хлопці, які займали купу часу, пачками зустрічаючи її при виході з коней. Тут уже й батьки стурбувалися, що дівці заміж треба, бо буде біда. Старе, совєтське виховання! Насправді Віола ніколи не зустрічала у своєму житті ментально і інтелектуально близької людини. Були тільки подруги за інтересами. Але вона була слухняною донею і вийшла заміж, як їй видавалося за найліпшого кандидата.
— Ти його кохаєш? — дивується близька подруга з фортепіанного відділення.
— Не знаю. Він «дуже позитивний, стриманий, фінансово підкутий», — цитує батьків відсторонено Віола, помішуючи свій капучіно. — Хіба ж у мене є кращі претенденти?
— Могли би бути! — безапеляційно відповідає Оксанка. — Для чого так поспішати? Життя ж тільки починається! Перед тобою відкрито стільки доріг. З твоїм талантом!
— А якщо саме він і є моя доля? — наївно питає подругу. — Ми вже два роки разом. Батьки так мріють про моє заміжжя.
— Дурня! Яку дурню ти несеш! Яка доля? Які батьки? Це ж твоє життя і тільки ти все вирішуєш.
— Я не знаю… Вони вже почали готуватися до весілля. Замовили ресторан, шлюб. Я вже шию плаття.
— О-ой, велика справа! Плюнь на все! А плаття продай! — ніяк не вгамовувалася Оксана.
— Це погана прикмета, — заперечує їй Віола.
— Заміж виходити без кохання — ось погана прикмета! А ти про якусь шмату! Що ти, як зомбі? У тебе своя думка є?!
— Це і є моя думка. Ми з батьками усе вже обговорили. Я виходжу за Андріана, — відповіла Віола і, ніби стрепенувшись, сказала: — Все, закрили тему. Ти ліпше мені розкажи як закінчився вчорашній залік з музичної літератури…
«Напевно, треба було тоді дослухатися до слів Оксани, до свого серця», — кружляла тепер у душі Віоли болісна думка.
Андріан був дуже чуйним і уважним, заробляв непогані гроші, всього лише починаючи свій бізнес. Для Віолиних батьків це був аргумент. «Чоловік повинен перш за все утримувати свою сім’ю», безапеляційно казали вони. З таким поглядом складно не погодитися. До того ж помітили, що хлопець непоганий, спокійний, надійний. Якраз повна протилежність їх доньці. Усе ніби й справді складалося, але все ж було негаразд.
Несподівано задзвонив телефон. Віола миттю вхопила його, щоб не розбудити Орисю. Викликала Катя.
— Привіт, Катрусю! Як справи? — пошепки.
— Мала вже спить? Ти можеш говорити?
— Так, я зараз вийду на кухню.
— Андріан теж спить?
— Ні, він затримується на роботі. У них там щось на сервері полетіло. Не знає, коли повернеться. Мабуть пізно, — поставила на плиту горнятко, в яке налила молоко.
— Знаєш, я щойно перегорнула останню сторінку «Століття Якова». Ти читала?
— Так, це ж Лис, Володимир, здається. І…
— Я в повному захопленні, — розкрила своє враження, Катя.
— Так, потрясний роман. Ця книга напевно варта Шевченківської премії, — підтвердила Віола.
— Може, але мене зацікавив інший момент, — зізналася подруга. — Ти теж мусила на ньому застрягти. Я про повію Зосю. Пригадуєш?
— Ні, а що це за персонаж?
— Ну, та, котра знехтувала залицяння благородного польського генерала. І пішла заміж по любові.
— А… Ну, звичайно, я це пам’ятаю. Лише її ім’я забулося.
— Ну, наскільки я зрозуміла, це реально змальовані події. І насправді вона пішла за своїм коханням.
— Боже, Катрусю! Я і так собі не знаходжу місця, а ти…
— А я тобі бажаю розквітнути!
— Я знаю, але… Я не вмію вести подвійні ігри. Це — гидко і нечесно.
— Так-так, я вже це чула, хотіла тільки поцікавитися чи ти не змінила своєї думки. Чи все по-старому?
— Ну, десь так, як ти кажеш, — зізналася Віола.
— Зрозуміло. Слухай, невже тобі не хочеться виборсатися із цієї плутанини? Із цих традиційних життєвих устоїв, на яких по-суті і тримається шлюб? — засипала запитаннями Катя.
— Ну, усі ж так живуть.
— Хто це усі? — здивувалася подруга.
— Катрусю, — зітхнула Віола. — Раніше, я думала, що існують якісь зразкові пари, щасливі шлюби. Але я цього так і не побачила. Не вірю в те, що може бути інакше. А те… що я відчуваю… це, — вона запнулася, — усе решта неприпустиме, воно обов’язково буде покаране і це треба спокутувати. Це ж усталені норми моралі.