Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Я постукую олівцем по столу і намагаюсь уникнути погляду Карличка. Через хвилину кажу:
— Гаразд, Карличек. Ви виграли. Я вже надто фантазував. Та про одно ручуся: правда виявиться ще несподіванішою.
Карличек знизує плечима.
— Не забудьте, — кажу йому, — що в мене є папери справжнього Гегела.
— Ну що ж, звіряйте. А мені й далі стежити за Гонзиком?
— Котра зараз година?
— П'ять хвилин на дванадцяту.
О дванадцятій дістанете відповідь.
Що ж, я можу й зачекати.
Дзвоню, куди слід. Мені повідомляють, що спецкур'єр уже на шляху до мене.
— Хто це?
— Тужима, — відповідають. Кладу трубку на важіль.
Повільно тягнуться хвилини чекання. Та ось на порозі з'являється Гонзик. З властивою йому посмішкою на вустах. Всі три ґудзики застебнуті.
— Це вам, товаришу капітан, — звертається він і подає мені два пакети.
— Спасибі.
Гонзик мовчить, посмішка його згасла.
— Гадаю, що в них ідеться про мене, — раптом каже він. — Хотілося б знати, що там написано.
Я перекидаю пакети в руках.
— Так, Гонзик, тут дійсно йдеться про вас…
— Може, я зовсім і не Ян Тужима…
Кілька разів перечитую висновки експертів. Почерк Тужими сходиться з запискою, всі інші папери належать Гегелу.
— Не хвилюйтеся, Гонзик. З вами усе гаразд.
Гонзик сяє на мене ясними очима. З посмішкою, яка мусить його заспокоїти, я рву не потрібні більше наслідки експертизи.
— Приходьте о третій, — наказую я. — Вам доведеться однести ці папери військовому аташе. Я напишу йому листа. Це дуже важливі папери, і я можу довірити їх лише надійній людині. Зрозуміло?
— Слухаюсь, — відповідає Гонзик і одразу ж витягує з кишені свого блокнота й огризок олівця.
Карличек підводиться, розстібує два ґудзики на його піджаці і проводжає до дверей. Потім повертається й питально дивиться на мене.
— Запрошую вас пообідати зі мною, — кажу я. — Здаюсь! Ваше зверху!
Отже, моя гіпотеза луснула. Ми примусили ворога одступити, він зазнав великих втрат, проте…
Ми сидимо з Карличком у невеличкій кімнатці, обідаєм. У мене такий настрій, ніби це наше прощання. Карличек знову повернеться в свою кримінальну поліцію.
— Я розумію ваш настрій, — каже він.
Настрій! Який там настрій! У мене зараз єдине бажання — кинути все та добре виспатись. Скількох невдач я зазнав! Певно, і та старенька, яку я стрів на кордоні, зараз порадила б мені: «Атож, синку, поспи. Завтра буде видніш!»
Карличек намагається вивести мене з цього напівсну:
— А все ж таки це дуже цікавий випадок! Варто довести все до кінця та взнати, нарешті, правду…
Я стомлено зітхаю. Мені не хочеться зараз про щось думати. От завтра…
Та Карличек, знай собі, гугонить:
— До мети слід прямувати трьома шляхами. По-перше, дізнатися, хто вбив Давида Криштофа, по-друге, знайти китайську шкатулку і, по-третє, викрити, нарешті, хто видав код ВХ-222.
Він повільно п'є мінеральну воду. В очах — оптимізм. Мені навіть заздрісно, що він так уміє себе тримати.
— Давайте розберемося по порядку, — кажу я. — Як нам шукати вбивцю Криштофа?
Моє питання нітрохи його не бентежить.
— Знаю, це не так легко.
— У вас є якийсь план?
— Ні.
— Тоді перейдемо до другого. Де шукати шкатулку? Я певен, що і тут нас чекає невдача.
— Так, шкатулки нам не знайти. Хтось скористався нею — і кінець.
— Третій шлях теж веде нас у безодню. Шукати того, хто видав код, — значить, вернутися знову до полковника й Вашека Небеського. Перший не здатен на таку підлоту, другий — вже цілком себе реабілітував.
— Як? Його ж досі компрометує знайомство з Мартою Вальтеровою?
— У вас, Карличек, якась дивна логіка. Навряд, щоб він дозволив їй іти до тайника. Адже ж він знав, що за ним стежать.
— Вона пішла без його відома.