Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
— А як вона дізналась про таємницю коду? Прочитала його у Вашековій голові?
— Вона могла взнати його і від когось іншого.
— Ви хочете, щоб я почав усе спочатку?
— Так, саме цього я хочу. Тепер ми більше не заблудимось, бо добре знаємо, що ніякого Гегела не існує. Отже, мусимо повернутись до попередньої гіпотези: код видав наш працівник…
Я мовчу. Карличек має рацію. Але чому б не відкласти все на завтра! Та він не звертає на мене жодної уваги.
— Припустимо, що Марту Вальтерову було вбито. Одкинемо самогубство…
Я ніби й не чую.
— До того, як знайшли її тіло, ніхто ще не знав про код ВХ-222… І що мене найбільше дивує, чому вбивця не взяв його в неї… Адже він знав, що труп неодмінно обшукають.
Що можна заперечити проти цього?
— Нічого іншого, що свідчило б про шпигунську діяльність Марти Вальтерової, у неї не знайшли. Або вона несла до криївки лише код, або вбивця забрав у неї все інше. Але чому він не забрав найголовніше — код?
— Навряд, щоб вона несла ще що-небудь, — кажу я.
— А може, китайську шкатулку? — висловлює здогад Карличек. — Тому ми і не знайшли її на квартирі.
Це цілком імовірно. Тоді вбивця забрав шкатулку. Але навіщо? Може, вона компрометувала його? А код залишив?! Нарешті, я починаю розуміти Карличка.
А він тим часом продовжує:
— Вбивця залишив код, по-перше, тому, що це викривало Вальтерову як шпигунку, по-друге, сповіщало, що код викрито і що його слід замінити іншим. Він хотів тим самим попередити нас! А хто міг зробити таку послугу? Ворог?.. Та зрозумійте ж, це був наш працівник!
Он воно що! Поки я мучився над примарною концепцією щодо Гегела, Карличек спокійнісінько прийшов, куди слід.
— Що ж ви мовчите? — запитує він. Та що казати — я просто ошелешений.
— Наш доброчинник, — продовжує він, — усе зробив, як бачите, сам. Застрелив шпигунку, хоч краще б він залишив її для нас…
— Тоді вона виказала б його як спільника, — ледве видушую я з себе.
— Свідченням цього могла бути лише китайська шкатулка. Тому він і прибрав її.
Отже, виходить, що це все ж таки Вашек! На питання, яке мучило мене з самого початку, я дістав, нарешті, відповідь. Вашек утратив голову од кохання. Проте мені потрібні докази.
— Ходімо, Карличек, — кажу я.
— Куди?
— За пістолетом Небеського…
Я майже певен, що саме з нього вбито Вальтерову.
Через годину ми з Карличком заходимо до кімнати, де зберігається зброя. Беремо пістолет Вашека калібру 7,65 та йдемо в тир. Робимо три постріли і беремо кулі з собою. Експерти засвідчують: Марту Вальтерову вбито з цього пістолета.
— Просто не віриться! — вигукує Карличек. — Ми так довго шукали, а він спокійнісінько лежав у нас під носом!
І ось Карличек уже в дорозі. У нього в кишені ордер на арешт.
Я жду в кабінеті. Вікно широко відчинене. Стоїть погожий весняний день. Я курю стільки, що сизий дим хмарою суне у вікно.
Та ось двері відчиняються, й обидва заходять до кімнати.
— Сідайте, — кажу я.
Карличек сідає неподалік од дверей.
— Пане Небеський, ви вбили Марту Вальтерову? — запитую я.
Він тримається бадьоро й цілком спокійно.
— Так. Я зізнаюся у всьому.
Допит Вацлава Небеського я призначаю на завтра. Після цього його заводять до камери попереднього ув'язнення. Він мовчить, ніби ми й не були з ним багато років знайомі.
Я йду до полковника. Той слухає мовчки і тільки густо димить своєю смердючою сигарою. Мені здається, що шрам на його чолі поглибшав. Мовчки киває головою, коли я запрошую його на завтрашній допит.
І ось дев'ята година ранку.
Вашек Небеський сидить переді мною в оточенні своїх колишніх співробітників. Виглядає чудово, на щоках густий рум'янець. Правда, очі його уникають наших поглядів.
Я ставлю належні питання: ім'я, прізвище, де народився, яку роботу виконував, жонатий чи парубок і тому подібне.
Він відповідає чітко, спокійно. Потім переходимо до суті справи.
— Ви зізнаєтесь, що вбили Марту Вальтерову?
— Так.
— Якою зброєю?
— Службовим пістолетом, який я здав, коли мене звільнили.
Я:
— Чому ви вбили її?
Він:
— Це важко пояснити кількома словами.
Я:
— Ви видали їй код ВХ-222?
Він:
— У деякому розумінні — так.
Я:
— Ви співробітничали з нею як шпигун?
Він:
— Ні.
Я:
— Ви знали про те, що тайник відкрито?
Він:
— Так.
Я:
— І ви боялись, що Марта викаже вас як співучасника?
Він:
— Ні. Я ніколи не брав участі в шпигунській діяльності.