Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

— Ви бачили, як він вживав свої таблетки?

— Не бачила, але він завжди робив це перед сном.

— Це ще не доказ, що він їх уживав, — кажу я. — Можна підрахувати, скільки таблеток залишилось у тюбику?

— Звичайно!

— Тоді зробіть це.

Сестра-жалібниця і санітарка виходять.

Я ніяк не можу вгамувати роздратування. Отак берегти Криштофа і не передбачити все до кінця. Карличек мав рацію. Хоч, правда, ще невідомо, в чиїй голові виник подібний задум — в Криштофовій чи в чиїйсь іншій. Морфій потрапив сюди не сам.

Питаю:

— Уважно обдивились речі Криштофа?

— Авжеж.

— Можливо, щоб він ховав десь морфій?

— Ні, неможливо. Адже його привезли сюди непритомного.

— Як же тоді він потрапив до нього? Може, хто непомітно приніс?

— Коли?

— Чекайте, а ми забули про вузлик з білизною, що його передали йому з дому!

Всі здивовано застигли, а я тим часом звертаюсь до головного хірурга:

— Можна виявити рештки морфію в кишені чи в носовичку?

Він знизує плечима.

— Всяке буває. Проте це дуже важко. Адже морфій — кристалічна сіль. Його можна спресувати, можна покласти в коробочку або в пакетик…

— Коли будете оглядати палату, — наказую я, — зверніть увагу на вінця склянки. Білизну й інші речі піддайте лабораторному обстеженню.

— У нас немає для цього необхідних умов.

— Тоді одвеземо до Праги.

Повертаються сестра з санітаркою. У тюбику залишилося чотири таблетки. Значить, Криштоф акуратно вживав ліки.

Я ніяк не можу дочекатись наслідків розтину. По-перше, я цілком певний, що морфій хтось передав Криштофові. Підозрюю двох — його господиню й того, хто величає себе Яном Тужимою.

Вислуховую свідчення обслуги. Криштоф ніколи нічого не просив, і ніхто йому нічого не приносив. Черговий у вестибюлі клянеться, що до палати не міг пробратися ніхто чужий і що Криштоф не був зв'язаний із зовнішнім світом.

— Години побачень щоденно з другої до четвертої, — каже він, — проте в наш корпус вхід заборонено. Хворі, не згодні з таким режимом, переводяться в інші корпуси.

Проте од вас вільний вихід у парк.

Для тих, хто може ходити.

Головний хірург аж почервонів.

У нас же тут не курорт, пане капітан.

Я розумію. Але будь-що могли передати Криштофові у вікно. Нарешті, його могли підстерегти, коли поряд нікого не було.

Один із наших працівників знизує плечима, а другий виглядає збентеженим. Сестра-жалібниця відчуває себе винною.

Я продовжую:

— Пакунки і листи хворим теж надходили без перевірки?

— Треба опитати всіх, — пропонує Карличек. Я даю згоду.

Повернувшись, Карличек доповідає:

— Лише-троє хворих намагалися завести розмову з Криштофом, але про будь-які доручення з його боку нікому невідомо.

Звідки взявся морфій, так і залишається таємницею.

Через годину доповідають з анатомки. Головний хірург слухає, потім каже:

— Морфій, товаришу капітан! Подвійна доза. Смерть настала опівночі…