Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
— З Мартою почалась істерика. Вона, певно, пригадала щось жахливе. Думав, що помре. Нахилився до неї, і вона стала плакатись на свою долю…
Вашек задумано розглядає сигарету. Ніби все на світі втратило для нього інтерес. Потім гасить її.
— То був номер автомашини. Марта сама призналась. Водієві таксі вона мусила передати останні повідомлення. Він теж належав до зграї Лебруна. Та за ніч перед цим водій потрапив у аварію й загинув. Марта змушена була чекати розпоряджень. Я дивився на телефон і не в спромозі був набрати номер. І тоді вирішив сам влаштувати їй допит. Але запитував лиш те, що стосувалося її особисто. Хотів дізнатись, як далеко вона зайшла. Марта сказала, що сама піде до тайника… У мене аж кров захолола в жилах. Адже тайник був відомий нашим людям. Та все ж таки я промовчав…
Тепер мені ясно, але я дозволяю Вашеку закінчити сповідь.
— Марта знала, де тайник. Я попрохав її провести мене до нього. Пообіцяв, що, можливо, врятую її й себе. Вона змушена була погодитись. Тоді я не став дзвонити вам. І в неї з'явилася надія: думала, що я проведу її через кордон — адже я міг наближатися до нього й без особливого на те дозволу. Марта взяла лише китайську шкатулку і стерла номер на телефонній книзі. На моє питання, чи не залишилось ще чого-небудь, вона лиш заперечно похитала головою. Тоді я зажадав, щоб вона віддала мені китайську шкатулку. Марта погодилась, але пообіцяла зробити це, коли вже буде у повній безпеці. Сказала, що імені батька в списку немає і що вона не викаже його навіть під загрозою смерті…
Вашек мовчить, довго щось думає і знову продовжує:
— По дорозі ми зайшли до мене, я взяв карту і непомітно сховав пістолет. Марта показала на карті приблизне розташування тайника. Я і виду не подав, що мені це відомо, їхали поїздом, а од станції йшли пішки — манівцями, щоб, бува, кого не зустріти. Коли підійшли до тайника, я вийняв пістолет і вистрілив. Марта впала…
Вашек скрушно зітхає.
— Потім вийняв з кишені її плаща ключ до коду ВХ-222, узяв китайську шкатулку і ключ од квартири і тайкома повернувся до Праги. Переодягнувшись, пішов до клубу. Коли ж полковник викликав мене, я зрозумів, що план мій удався…
Я запитую:
— І все це правда, що ви нам розповіли?
— Так, — відповідає він.
— І ви визнаєте себе винним?
Довго мовчить.
— Так. Я вбив її. Проте я не зрадив. Навпаки, зробив усе можливе, щоб винищити ворогів… Кожен зрозуміє, як важко зненавидіти і вбити єдину на світі…
— А де ми поділи китайську шкатулку?
— Перед тим, як піти до клубу, я запакував її, написав свою власну адресу і вкинув у спеціальний ящик на пошті.
— Написали свою адресу?..
— Так. Це теж входило до мого плану.
— Незрозуміло!
— Я хотів, аби ви вважали, що шкатулку надіслала мені Марта. Це було б доказом, що вона кінчила самогубством.
— Чому ж ви досі не принесли її?
— Чому? Пошта не доставила! Може, десь загубилась? Я вважав, що ви давно знайшли її.
— Скажіть, а це ви надіслали нам анонімного листа, в якому звертали увагу на шкатулку?
— Так, я. Але ж де ділась шкатулка? Може, вона потрапила в руки Лебруна?
— Не думаю, — кажу я. — Заспокойтесь. Вам тепер слід відпочити.
Вашек підводиться.
Я навіть не дивлюсь на нього. Зиркаю на полковника. Певен, що його мучить те саме. Адже зграю Лебруна винищив Вашек!
Карличек ходить по кімнаті і бубонить собі під ніс: «Шкатулко, шкатулко! Де ти, озовись?!»
Хоч Вашек і сказав нам, в якому поштовому відділенні він її здав, шкатулки там не було.
— Ми мусимо обов'язково знайти її, — кажу я.
— Так, — погоджується Карличек. — Але де?
Вашек продовжує твердити, що одіслав її на свою адресу. На головному поштамті один із службовців тільки здвигнув плечима, мовляв, бувають і такі випадки. А чому той, хто її одсилав, не здав пакунок, як належить? Звідки їм знати, що його дійсно вкинуто в ящик?..
На протязі декількох днів всі пошти Праги працювали на нас. І ось, нарешті, мені подзвонили з головного поштамту. Трубку зняв Карличек, і я бачу, як його обличчя розовішає.
— Зараз вони будуть тут.
Мені здається, що минула вічність, перш ніж у дверях кабінету з'являються наші помічники. В очах одного з них бачу радісний вогник..
— Ідіть погляньте, знайшлась ваша шкатулка.
Я нетерпеливо запитую:
— Де ж ви її відшукали?
— Ніхто й не повірить… У кімнаті Вацлава Небеського!
Все дуже просто. В ті дні пошту в будинок Вашека носила поштарка Чернишкова (потім її кудись перевели).
Як і належить, вона подзвонила біля дверей, але Вашека тоді вдома не було. Він саме сидів у мене і давав свідчення щодо викриття коду ВХ-222.