Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Карличек, Гонзик і я сідаємо в ресторані готелю обідати. Післяобід знову повертаємось до лікарні. Туди валом валять відвідувачі. Нас уже чекають сестра-жалібниця і окружний начальник.
— Гонзик, — наказую я, — допоможіть сестрі зібрати білизну Криштофа та всі інші його речі. Ви за них особисто відповідаєте.
Заходжу в палату. Мою увагу приковує тюбик з таблетками, крізь надірвану упаковку бачу, що їх там чотири. Це свідчить, що перед сном Криштоф прийняв три.
— Перш за все, Карличек, — звертаюсь я, — візьміть із собою цей тюбик. Покладіть так, щоб таблетки не покришились. Та не перевертайте його.
Гонзик і сестри зв'язують речі Криштофа. Карличек і два оперативники обдивляються кожну шпару. Ми допомагаємо всім. Проте нічого цікавого не знаходимо. Я, прощаючись, кажу:
— Тепер можете дозволити відвідини цього корпусу. Палата нам теж більше не потрібна.
Виїжджаємо на шосе і беремо напрям на Прагу. Коли під'їжджаймо, я наказую:
— Спершу до лабораторії.
Там ми здаємо все, і нам обіцяють сповістити наслідки до ранку. Карличек береться заїхати за ними та одвезти до мене на роботу.
Я беру додому всі повідомлення про хворобу Криштофа, написані Гонзиком. Хочу ще раз уважно вивчити їх. Може, знайду щось таке, чого одразу не помітив.
Та все це дарма.
Вранці я прошу розшукати Гонзика, а о дев'ятій до мене входить Карличек.
— Тільки без афектацій, — попереджаю я його. — Інакше між нами кінець.
— Гаразд, — зітхає Карличек. — До того ж, сьогодні навіть нема про що говорити: в одежі і білизні нічого не виявлено.
Потім виймає з кишені тюбик з чотирма таблетками і кладе мені на стіл.
— Крім того, ось що, — додає він, виймаючи якийсь папірець, — як ми й передбачали, в тюбику виявлено сліди морфію. Хтось підмінив три верхні таблетки на дуже схожі пілюлі морфію. І Криштоф, нічого не підозрюючи, проковтнув їх перед сном. Отже, в лікарні сталося вбивство.
Я ствердно хитаю головою.
— А хто ж його вчинив, Карличек?
— Підозрівати можна всіх од чергового до головного лікаря. Та і вас теж, — адже ви якось були там.
— Ви кращого нічого не придумали?
— На жаль, ні.
Я ледве стримую себе.
— Давайте підійдемо до всього з іншого боку. Хто б міг непомітно прокрастися до палати?
— Ніхто!
— Дурниці! Уявімо собі, що хтось з чемоданчиком розгулює по парку. В той час, як хворі гуляють, він непомітно ховається в кущі, дістає з чемоданчика халат і піжаму, а все останнє лишає у криївці. Тепер він може розгулювати як звичайнісінький хворий…
Карличек блискає синіми очима.
— Це надто сміливо. Звідки у вас виникла така ідея?
— Черговий розповідав мені, що іноді хворі довго гуляють, не можучи заснути. Убивця Криштофа кілька разів прогулювався таким чином, аби звикли до його обличчя. Не вимагайте в мене пояснень, Карличек, але я певен, що лише так морфій потрапив у палату Криштофа.
— Але Криштоф не просив його про це! — похмурніє Карличек.
— Звичайно, ні. Навіщо ж тоді було класти морфій у тюбик? Злочинець знав, що Криштоф потрапив у безвихідь, і вирішив знищити його, поки той не виказав і його. Як це скидається на самого Криштофа! Коли вовки чують небезпеку, вони перегризають один одному горлянки.
— Так, так, — розмірковує Карличек, — поки Криштоф гуляє по парку і годує пташок, підмінити таблетки не так уже й важко. А де ви збираєтесь шукати злочинця?
— Зовсім недалеко…
Я підводжусь і кладу йому руку на плече.
— Ось що, Карличек… Тільки тримайте язик за зубами!.. Слідкуйте за Яном Тужимою…
Карличек ошелешений.
— Гонзик Тужима!
— Так, Гонзик Тужима, — повторюю я. — Дивіться щоб і він не втяв те саме, що Криштоф.
Ні, я не збожеволів, як, певно, думає про мене Карличек. Моя підозра спершу була формальною, як проти полковника й Вашека Небеського. Потім я уважно вивчив їхнє минуле, і вони перестали турбувати мене. Зовсім безглуздо було підозрювати їх у викраденні коду ВХ-222.
Минуле ж Яна Тужими виявилося досить темним. Підозра моя посилилась, коли стало відомо, що саме він передавав зашифровані папери в консульство, де працювала Марта Вальтерова. Та й доля його була якась незвичайна. Порушення пам'яті і раптове відновлення її…
Я доклав чимало зусиль, аби звести все якось докупи.
У квітні 1945 року за двісті кілометрів на схід від Берліна, одна з частин Червоної Армії розташувалась табором біля одинокого зруйнованого будинку.
Вночі хтось почув легкий стогін, який долинав із підвалу. Солдати розгребли завал і витягнули двох покалічених чоловіків у лахмітті. Вони скидалися на втікачів з концтабору. Мабуть, ховалися там од переслідувачів, я коли в будинок влучила бомба, виявились похованими живцем.