Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Я:
— Ви ж щойно зізнались, що видали код ВХ-222.
Він:
— Я це зробив, щоб викрити її.
Я:
— Ваші відносини з нею свідчать про зовсім інше.
Він:
— У мене просто не вистачило мужності свідчити проти Марти, і я вирішив розправитись з нею сам…
Я:
— Ви хочете сказати, що зробили це свідомо?
Він:
— Так. Цілком свідомо, хоч це торкалося найдорожчої мені людини… Я діяв за суворим планом — хотів паралізувати всю антидержавну зграю.
Я:
— Тоді викладіть нам свій план та його здійснення.
Він:
— Я ще раз запевняю, що наші стосунки з Мартою були щирими. Та я брехав, коли твердив, що мав на неї деякий вплив. Мені так лише здавалось. Мене дуже стурбувало, коли я виявив, що Марта лише спекулює своєю байдужістю до політики, а насправді вірою й правдою служить ворогам.
Тепер я бачу, що Вашеку не так уже й добре, як він весь час удає. Так, він дуже нещасний.
— Я все робив, щоб одкрити їй очі, — продовжує він. — Вона спокійнісінько вислуховувала мене і ніколи не сперечалась. Тоді я збагнув, що хтось, дужчий і сильніший за мене, тримає її в руках.
Я знову питаю:
— Ви знали, що вона донька Людвика Лебруна?
Він:
— Так. Знав, що її батько авантюрист і що він утік за кордон.
Я:
— Ви розмовляли з нею про це?
Він:
— Ні. Та я сам хотів у всьому пересвідчитись…
Я:
— І тому вдалися до авантюри з кодом ВХ-222?
Він:
— Це сталося вже пізніше. Одного разу я помітив, що Марта з дивною квапливістю сховала батарейку од кишенькового ліхтарика, котра лежала поряд з китайською шкатулкою, де були сигарети. Іншого разу я все уважно обдивився і здогадавсь, що шкатулка має подвійне дно.
Я:
— Ви колись говорили про підозрілі телефонні розмови, що їх вела Марта.
Він:
— Так, говорив. Але тоді я ще не звертав на них уваги.
Я:
— Продовжуйте.
Він:
— Марта ніколи не користувалася батарейкою. Адже у неї був механічний ліхтарик. У мене були свої ключі, і я міг заходити до неї, коли завгодно. Отож купив батарейку і відвідав її квартиру тоді, як Марта була на роботі. Приклавши контакти до двох срібних пластинок з ініціалами, я побачив, що дно відпало. Переді мною був тайник…
Вашек Небеський говорить тихо, розмірено, але чоло йому зросив рясний піт.
— Я нічого не виявив тоді в тайнику, — продовжує він, — на дні був лише невеличкий папірець, списаний до того дрібно, що неможливо було щось прочитати без збільшувального скла. Збоку виднілися кольорові галочки: червоні, голубі, жовті й зелені.
Я перебиваю:
— А не помітили ви там коричневої або чорної?
Вашек хитає головою:
— Ні. Гадаю, що їх там не було. Весь список був фотографічним способом зменшений на тонесенькому папері. Без збільшувального скла годі було щось розібрати. Тоді я поставив усе на місце і вдруге прийшов уже в повному озброєнні…
Вашек просить склянку води. Випиває одним духом і, втерши чоло, продовжує:
— Того ж вечора Марта сказала мені, що десь загубила ключ од квартири. Я повернув їй «свій», що унеможливило мої таємні відвідини. Видно, Марта розгледіла непомітні сліди мого хазяйнування. Проте я певен, що вона так і не здогадалась, що мені відома таємниця китайської шкатулки.
Вашек ледве тамує зітхання.
— І тоді я зважився на інше. Марта знала, що я від'їжджаю за кордон. Якось я приніс до неї планшет, куди поклав розгадку коду ВХ-222. Підсунути фальшивку я не посмів, бо Марта хутко все зрозуміла б. Крім того, я знав, що код легко буде замінити. Та й Марта не могла його передати. Адже я вирішив не спускати з неї очей…
Вашек довго мовчить. Ми не підганяємо його. Потім він каже:
— Я провів у неї цілу ніч. Планшет весь час лежав на столі. Вранці, викуривши сигарету, я посипав попелом кнопку, а сам пішов у ванну й навмисне затримався там.
Коли повернувся, планшет лежав на тому самому місці, але попелу на кнопці не було…
— Ви ж були колись завзятим курцем, — перебиваю я і пропоную йому сигарету. Хтось із присутніх простягає запальничку. Я бачу, як у Вашека тремтить рука. Він кілька разів з насолодою затягується.
— Я втратив контроль над собою. Вхопив Марту за плечі і повалив на підлогу. Мало не вбив її. Потім кинувся до телефону, щоб викликати оперативників. Марта благала, щоб я не видавав її. І в мене не вистачило рішучості. Потримавши телефонну книгу, я раптом помітив слід якоїсь цифри. Запитав, що вона означає…
Я знов перебиваю:
— Ви пам'ятаєте число?
— Так. 29 511.
— Розповідайте.