Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
Там же автор, між іншим, каже, що совєтське командування «здавало» в полон неозброєних червоноармійців. Робилося це, мовляв, для того, щоб здезорієнтувати ворога, щоб викликати в нього враження, ніби совєтські армії розбито, ніби вони не мають озброєння і щоб у такий спосіб заманити ворога вглиб Совєтського Союзу.[102]
Тепер ще мало є матеріялів про фактичний перебіг подій під час східнього походу Гітлера. З того боку «залізної заслони», чули ми тільки хвалебні гімни «неперевершеному стратегові» та всіляким, із пальця виссаним, колгоспникам і колгоспницям — ватажкам «партизанських загонів». На Заході, по цей бік «заслони», оскільки мені відомо, про це написано чомусь дуже небагато. Отже, важко сказати, як часто практикувалась така «плянова здача» в полон неозброєних червоноармійців. Можливо, звичайно, що плян заманити ворога вглиб країни й був, але коли це справді так, то плян цей був, безперечно, вимушений обставинами. Теорію «заманити» ворога до серця країни, віддавши йому найродючіші землі з 80.000.000 населення, — цю брехливу аналогію з уславленим полководцем таки справді «отечественной войны 1812 года»[103] Кутузовим утворено пізніше, щоб виправдати себе або, вірніше, приховати нечуваний розгром совєтських армій. Утворено її після того, як відома совєтська формула «бить врага на єго территории» закінчилась крахом. Цілком можливо, що були випадки «здачі» в полон неозброєних червоноармійців, але це, очевидно, не масові, а окремі випадки. Не совєтське командування «здало» в полон «пляновим» порядком п'ять–шість мільйонів червоноармійців, але вони, здебільшого самі, здалися в полон, часто–густо розчищаючи зброєю собі дорогу до ворога. Обставини київської операції беззаперечно стверджують, що називати «пляновою» здачу в полон київської групи військ (700.000), яка складалася з кількох добре озброєних, з величезними запасами військового спорядження армій, ніяк не можна. Адже тепер відомо про те, які порівняно, незначні німецькі заслони загороджували київській групі військ дорогу на схід, до «рідного Сталіна». Цілком очевидно, що за наявности найменшого бажання битися з ворогом та елементарної дисципліни, київські армії мали б повну можливість пробити ці мізерні німецькі заслони. Але… потрібної дисципліни, а головне — бажання битись, не було, не було такого потрібного в бою «множника», що про нього казав Л. Толстой.
Так само навряд чи можна застосувати теорію «плянової» здачі до полону кількох мільйонів червоноармійців під час відомих — Смоленської, Білостоцької, Мінської, Уманської й багатьох інших — операцій 1941 р.
Ось іще одно свідчення про «зраду батьківщини» — це добровільне визнання одного з визначних діячів сталінської диктатури, який недавно втік із совєтської армії й тепер «кається» в своїх гріхах:
«Действительность первых же дней (війни) опрокинула все наши надежды. Мы увидели, во–первых, что страна была совершенно не готова к войне, что все хвалебные слова о красной армии сказались дутыми, что мы не бнли готовы к ней ни материально, ни психологически. Но самое ужасное бьіло то, что мы ясно увидели, что ВСЯ РОССИЯ ЖДЕТ НЕМЦЕВ, КАК ИЗБАВИТЕЛЕЙ».
А далі цей сталінський сановник каже, що найжахливіше було навіть не те, а:
«…оказалось, что не только рядовые бойцы и офицеры шли с охотой в плен, оказалось, что по этому пути быстро последовали заслуженные коммунисты…»[104].[105]
В 1942–43 роках в Україні та й тут, уже на еміґрації, мені доводилось багато разів бути свідком, а часто–густо й співучасником дискусій на ці питання. Передавати всі ці дискусії було б досить важко та й загайно, тим більше, що всі висловлювані погляди зводились майже завжди до кількох основних положень. Отже, наведу тут лише одну з таких дискусій, що відбувалась у Києві восени 1942 р.
Якось зібралось у мене кілька приятелів та колишніх співробітників — товаришів по роботі. Як завжди, мова йшла про перебіг та перспективи війни. Далі перейшли до питання відносин між населенням та «визволителями», які (відносини) в тому часі вже помітно погіршали, а далі — і на ту саму «измену родине».
— То факт, — говорив пан Д., який весь час боїв за оволодіння Правобережжям перебував на Черкащині, — що десятки, сотні тисяч людей, звичайних у житті хороших людей, відданих синів своєї Батьківщини, добрих батьків своїх дітей, милих, ніжно люблячих синів, дезертували при першій–ліпшій нагоді, не хотіли йти до армії захищати свою Батьківщину від ворога, що грізно насувався; себто, називаючи речі їхніми іменами, не хотіли виконати свого найсвятішого обов'язку перед Батьківщиною. Це факт, що молоді студенти вищих та середніх шкіл, що їх багатотисячними транспортами виряджали пішки на схід, в переважній своїй частині розбігались впродовж першого тижня й переховувались по всіх усюдах до приходу німців, і це можна було спостерігати не у вас лише, в Києві, а й у багатьох інших містах: Дніпропетровську, Одесі й ін. Сотні цих молодиків ви зустрічаєте на вулицях Києва щоденно — це ж саме вони складають кадри студентів Медичного Інституту та інших учбових закладів. Це факт, що сотні тисяч червоноармійців добровільно, а часто й зі зброєю в руках, переступаючи через трупи забитих ними комісарів, здавалися в полон ворогові. Правда також, що серед совєтських офіцерів було немало справді чесних, справді відданих Батьківщині, не «Родінє» сталінській, а саме своїй Батьківщині. Багато з них, бачачи те, що діялось, і не маючи сили, подібно до рядових бійців, іти до полону добровільно, прострілювали собі череп…
102
Стосовно тези «заманювання» німецьких військ існує таке пояснення. У 1947 р. полковник Разін звернувся з листом до Сталіна, щоб той пояснив поразки радянських військ у 1941–1942 рр. Вичерпавши весь запас аргументів, що виправдовували ці поразки, Сталін цього разу у відповідь Разіну писав про концепцію активної оборони і контрнаступу. Він приводив приклад війни парфян, які заманювали римлян у глибину своєї території, а потім розбивали їх. Таким чином була розбита армія Наполеона в 1812 р. в Росії.
Деякі історики підхопили натяки Сталіна і висунули концепцію «заманювання» і контрнаступу як головного засобу ведення воєнних дій. Цього і добивався Сталін, оскільки це було «зручне» пояснення поразок, що їх зазнали радянські війська.
Теза про те, що радянське командування, свідомо здавало в полон бійців і командирів, є надуманою. Втрата особового складу армії, так само як і втрата території, на якій мешкало майже 80 млн. населення, була наслідком неспроможності режиму забезпечити безпеку країни, уникнути величезних людських і матеріальних втрат.
103
Єдина «справді вітчизняна війна» в сенсі участі всього народу проти наполеонської домінації відбулася в Іспанії. Лише маленька частина російської імперії й російського народу зазнала безпосередньої окупації. Тактику «спаленої землі» перед Ґранд Арме російські селяни застосовували не з особистої ініціативи, а за наказом згори. Партизанські загони з'явилися уже при відступі французьких військ. Україну французи обминули і тому не знати, яке було б до них ставлення українського населення. Хоча є деякі дані щодо профранцузьких настроїв серед української шляхти. Селяни зголошувалися до козацьких полків, і навіть підплачували чиновникам за це, сподіваючись залишитися вільними козаками після війни.
104
Сергей Новгородцев «Трагедия русских народов». Ответ на признання бежавшего советского сановника, помещенные в журнале «Часовой», номер 264, сентябрь 1947 г., стр. 5.
105
В Україні на території, окупованій німцями, залишилось 113 тис. комуністів. Частина з них була залишена для підпільної і партизанської боротьби, решта були просто кинуті партійною номенклатурою, яка виїхала у східні райони країни. Як нині відомо з видрукованих джерел, певна частина комуністів пішла на співпрацю з нацистами.
Німецькі каральні органи, як тільки входили до населених пунктів, видавали наказ про обов'язкову реєстрацію комуністів, комсомольців, державних діячів. Вони брали всіх тих, хто зголосився на облік, відбирали в них підписку, що вони не будуть діяти проти нової влади, нестимуть відповідальність за вчинені акти непокори там де вони жили. Пізніше, коли антифашистська боротьба почала набирати масового розмаху, гестапо почало арештовувати і знищувати або відправляти комуністів у концтабори. Якась частина членів партії пішла в підпілля, в партизанські загони.
По різному склалася їхня доля. Частина комуністів, а саме 21 872 осіб, на вимогу окупаційних органів влади (тобто після відповідного оголошення) зареєструвалась у гестапо, 6 756 осіб відмовилися від компартійної приналежності, 34 291 член партії знищив партійні квитки. Не бажаючи реєструватись, ці люди переховувалися у підпіллі.
За неповними даними, в Україні нацисти знищили 46 500 комуністів. З архівних джерел також відомо, що німецькі спец–органи у своїй агентурній діяльності широко використовували завербованих агентів з місцевого населення, в тому числі з членів і кандидатів у члени компартії. Гестапо направляло їх у підпільні організації, партизанські загони, засилало в радянський тил з метою збору розвідувальної інформації, у табори військовополонених для виявленні комуністів, комісарів, командирів Червоної армії.
Радянський уряд у свою чергу відчував велику недовіру до населення окупованої території, особливо комуністів. На його думку вони піддалися впливу «фашистської пропаганди» і потенційно ставали антирадянськими елементами. Особливо якщо не вели збройної боротьби проти окупантів, то вони механічно ставали політичне неблагонадійними. Цих людей називали «фашистськими слугами», «зрадниками батьківщини». Після повернення в Україну радянської влади кілька тисяч комуністів було виключено з партії з формулюванням «не виконав вказівки Сталіна, не вів збройної боротьби проти окупантів». Як доказ відданості «соціалістичній батьківщині» вони мали покінчити самогубством.