Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
Видання містить спогади українського публіциста і громадського діяча Федора Пігідо-Правобережного (1888–1962) про події в Україні у 1941–1945 рр. Перше видання вийшло друком у 1954 р. в Канаді, однак з того часу книжка була недоступна широкому читацькому загалу в Україні. Тим часом ці мемуари подають унікальну інформацію, розвінчують чимало стереотипів і міфів про те, що в СРСР довгі десятиліття було заведено називати “Великою Вітчизняною війною”. Нове видання, крім авторського тексту, містить вступну і заключну статті, а також коментар із необхідними роз’ясненнями чи уточненнями. Книга розрахована на науковців, викладачів та всіх тих, хто цікавиться історією України.
Ми, колишні підсовєтські люди, віримо, що ці помилки було зроблено в ім'я захисту людства від гітлерівської тиранії, що ці помилки викликано було вірою в можливість мирного співжиття та співпраці з СССР, що його можновладці аж надривалися, щоб довести, що вони — уже не вони: відновлення церкви,[110] офіцерські чини, золоті паґони, які лише двадцять п'ять років тому вони вирізували разом із живим тілом у офіцерів царської армії, ордени імени Суворова, Кутузова, Нахімова, навіть святого Олександра Невського, навіть орден Гетьмана України Богдана Хмельницького,[111] нарешті розв'язання Комуністичного Інтернаціоналу[112] і т. д.
Ну, що ж… перехитрили!
Нарешті Гітлера повалено; капітулювала Японія; попіл спалених найближчих посібників Гітлера розвіяно на чотири вітри — прийшов «мир». Але… за два роки «мирних» відносин виявилось, що всі спроби найбільших державних мужів здійснити ту, пробачте вже, дитячу утопію — можливість співпраці з червоною Москвою, розбились. Більше того: большевики скинули нарешті машкару, відновили Комінтерн у вигляді Белградського «Комінформу»[113] та почали відкритий похід проти своїх вчорашніх західніх союзників, похід за встановлення комуністичної тиранії в усьому світі.
Нас, підсовєтських людей, обіймав жах, коли в роках 1941–45 ми читали про зворушливу єдність західніх альянтів з червоною Москвою, хоч ми вже в тому часі знали справжню ціну гітлерівських «визволителів». Ми ніяк не могли збагнути, як то такі великі мужі так безоглядно здаються на облудні запевнення кремлівського володаря. Щоправда, ми мали добрий досвід, якого бракувало цим державним мужам. Ми знали вже справжню природу сталінської «щирости», знали його «соціялістичну» практику, його «крок назад», щоб зробити потім «два кроки вперед». За цю двадцятип'ятирічну науку ми заплатили ріками крови, морем страждань.
Той, хто задумав би засуджувати підсовєтські народи за їхній «гріх», за їхню прихильність до німецьких «визволителів» на початку війни в 1941 році, хай не поспішає з винесенням суворого присуду, хай раніше подумає й добре зважить усе те, що сталось за останніх тридцять років.
Осудити легко, зрозуміти ж тяжче.
Що зробив західній світ, щоб пособити двом сотням мільйонів людей у тих тяжких роках, коли одна шоста частина світу тонула в крові своїх кращих синів, коли з–за того «Китайського муру» чи «залізної заслони», як кажуть тепер, линули зойки мільйонів борців за волю людства, що конали в хижих пазурях червоного Кремля? Гірку правду неприємно слухати, але світ мусить почути цю правду.
Лише тепер, відчувши на собі холодні, огидні пазурі червоного спрута, світ нібито починає розуміти нас… Добрий час!… Ще не пізно!…
Розділ IV. Два роки німецької окупації
«Ой, горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєнята при битій дорозі».
(Іван Мазепа — Гетьман України)
27 вересня вирішив я сходити до Києва — довідатись додому. Зі мною пішов ще учитель К… та мій недалекий сусіда Г…, що до війни працював у майстернях Київського пароплавства та, подібно до інших, дезертував із армії.
Ще від Трипілля ми побачили над Києвом величезні хмари диму: кажуть — горить Київ. Уже недалеко від Києва, в Підгірцях, п. Г… зустрів свого приятеля, що працював у пожежниках десь на Печерську. Він розповів нам, що два дні тому в Києві почали вибухати міни, що їх заложили були большевики під значною кількістю будівель у центрі міста, що міни, очевидно, обладнані годинниковими механізмами; що першим вибухнув п'ятиповерховий будинок на розі Хрещатика й Прорізної вулиці, де містився якийсь німецький штаб, і що в тому будинку загинуло дуже багато людей, в тому числі німців — визначних офіцерів. Вся центральна частина міста горить. Щодня вибухають нові й нові будівлі, через що не вдається припинити пожежі. Силу людей забирають, щоб гасити пожежі. Мої попутники побоялись іти до Києва й повернулися назад. Я ж мусів іти — там наші близькі та всі наші достатки.
Надвечір другого дня я входив у Київ. Значних руїн не видно — все як і колись. Людей на вулицях мало. До центру міста не пропускала застава. На Маріїнсько–Благовіщенській (Саксаганського) вулиці я побачив на стінах великі друковані оголошення. В них пропонувалося всім жидам завтра (якщо мене не зрадила пам'ять), 29 вересня, з'явитись до так званого урочища «Бабин Яр», біля Лук'янівського грабовища.[114] При чому жидам пропонували мати з собою теплий зимовий одяг та всі свої цінності. Там же було попередження, що хто не з'явиться на цей збірний пункт — буде розстріляний.
вернуться
110
Під час війни Російська православна церква підтримала сталінський режим в обороні держави перед нацистським загарбником. 9 листопада 1942 р. «Правда» надрукувала привітання Сталінові від глави Російської православної церкви з нагоди 25–ї річниці Жовтневої революції, в якому Сталін був визнаний Богом вибраним вождем, який поведе країну до перемоги над ворогом. Наступного року Сталін дозволить РПЦ вибрати нового патріарха, на незайнятий від 1924 р. престіл.
У роки війни посилилась роль РПЦ, яку негласно заохочував радянський уряд і особисто Сталін. Ця тенденція поширювалась і на УАПЦ. У проповідях священнослужителів РПЦ і відповідно, УАПЦ посилювалась увага до питань перемоги над німецькими загарбниками. Проголошувалися здравиці на честь військових подвигів радянських, у тому числі й українських, воїнів, які билися на фронтах проти нацистських агресорів.
Православна церква в Україні, її провідники і пастирі неодноразово зверталися до православних церков, віруючих країн Заходу, Канади, США та інших з метою моральної та матеріальної підтримки спільної боротьби з нацистською Німеччиною. Священнослужителі інших країн відгукувалися на так звані звернення, що сприяло зростанню чисельності сил другого фронту в Європі, підтримці спільної боротьби.
Церква неодноразово зверталася на адресу керівників держави, певною мірою прославляла державних політичних діячів, особисто Сталіна, дякувала за визволення від німецьких військ української території. У церквах і храмах збиралися кошти на виготовлення різних видів військової техніки — танків, літаків, гармат тощо. Велася велика благодійна діяльність з надання продовольчої допомоги воїнам–фронтовикам, пораненим. Звернення до релігійних почувань населення зміцнювало у них віру в неминучу перемогу над німецькими загарбниками.
вернуться
111
Відчуваючи, що одних більшовицьких ідеологічних гасел і закликів замало для перемоги над Німеччиною, Сталін вирішив вдатися до національних почуттів, традицій насамперед російського народу. Це робилося, щоб збудити патріотичні почуття. Було замовлено кілька кінофільмів на історичну проблематику пов'язану з перемогами російського народу в минулому — «Кутузов», «Богдан Хмельницький», «Олександр Пархоменко» та ін. З цією ж метою засновані ордени Суворова, Кутузова, Олександра Невського (29.07.1942 р.), Богдана Хмельницького (10.10.1943 р.), «Перемоги» (8.11.1943 р.) та ін.
вернуться
112
У травні 1943 р. за завданням Сталіна Президія Виконавчого комітету Комінтерну прийняла рішення про його розпуск. Комуністичний Інтернаціонал був створений Леніним у 1919 р., щоб мобілізувати комуністичні сили світу на боротьбу за перемогу світової пролетарської революції, встановлення диктатури пролетаріату, тобто диктатури однієї комуністичної партії. Члени Інтернаціоналу мали оволодіти марксистсько–ленінською теорією класової боротьби. Увесь час існування Комінтерну він знаходився під диктатом більшовиків, особисто Леніна, а згодом Сталіна. Ідеологія Комінтерну, як й ідеологія комуністичного руху, протиставлялась демократичним принципам розвитку західних суспільств. Знаходячись під повним сталінським контролем, Комінтерн, його провідні діячі під диктовку Сталіна були змушені офіційно і публічно схвалювати його репресивну діяльність у самому СРСР, повторяти сталінські версії щодо «ворогів народу», «посилення класової боротьби» тощо.
Окремою сторінкою в діяльності Комінтерну за завданням Сталіна була боротьба проти соціал–демократичних партій і руху в Європі, які кваліфікувалися як соціал–фашизм. Важливо відзначити і те, що репресіям піддали велику кількість комуністичних провідників, політемігрантів, що проживали в СРСР, провідних діячів самого Комінтерну. Були заарештовані, розстріляні, ув'язнені в ГУЛАГ керівні кадри, активісти, рядові члени багатьох компартій Європи.
вернуться
113
На міжнародній конференції комуністичних і робітничих партій, що відбулася у вересні 1947 р. в Белграді, було створено Комуністичне Інформаційне Бюро (Комінформ) з розташуванням в югославській столиці. Після розриву з Й. Тіто і виключенням його з Комінформу в червні 1948 року, керівні органи Комінформу було перенесено до Бухареста. По суті це був свого роду ерзац Комінтерну. Комінформ був розпущений на прохання Тіто у квітні 1956 р.
вернуться
114
Німецький окупаційний «новий порядок» передбачав здійснення особливої расової політики, жертвами якої стали євреї, цигани, слов'янські народи. Масові страти євреїв відбувалися майже в кожному райцентрі або місті. Після захоплення Києва у Бабиному Яру лише за 29 і 30 вересня 1941 року було розстріляно близько 35 тис. євреїв. Крім євреїв, розстрілювали комуністів, агентів НКВС, підпільників, партизанів, саботажників, військовополонених, моряків Дніпровської флотилії, українських націоналістів, грабіжників, усіх, хто становив небезпеку окупаційному режимові. Розстріли в Бабиному Яру набули регулярного характеру.
Всього у Бабиному Яру німці знищили понад 100 тис. осіб.
