Щоденник Миколки Синицина

— А що робити, коли нападають вовки, а рушниці нема?

— Жбурляти в них палаючі головешки, — кажу я.

— А де їх брати, ці головешки?

— Розкласти вогнище — ось тобі й головешки.

— А в тебе є сірники?

— Нема.

— А вони на дерево можуть вилізти?

— Хто?

— Та вовки.

— Вовки? Ні, не можуть.

— Тоді, якщо на нас нападуть вовки, ми заліземо на дерево і сидітимемо до ранку.

— Що ти! Хіба висидиш на дереві до ранку?

— Чому не висидиш?

— Змерзнеш і впадеш.

— Чому змерзнеш? Адже нам не холодно.

— Нам не холодно, бо ми рухаємося, а спробуй посидь на дереві без руху — відразу змерзнеш.

— А навіщо сидіти без руху? — каже Мишко. — Можна сидіти й йогами дриґати.

— Втомишся — цілу ніч на дереві ногами дриґати!

Ми продиралися крізь густі чагарники, спотикалися через пні, провалювалися по коліна в снігу. Йти ставало важче й важче. Ми дуже втомилися.

— Киньмо ялинки! — кажу я.

— Шкода, — каже Мишко. — До мене хлопці сьогодні прийдуть. Як же я без ялинки буду?

— Тут коли б нам самим, — кажу, — вибратися! Чого ще про ялинки думати!

— Стривай, — каже Мишко. — Треба одному попереду йти і протоптувати дорогу, тоді другому легше буде. Мінятимемося по черзі.

Ми зупинилися, перепочили. Тоді Мишко пішов попереду, а я за ним услід. Йшли, йшли… Я зупинився, щоб перекласти ялинку на інше плече. Хотів іти далі, дивлюся — нема Мишка! Щез, ніби провалився крізь землю зі своєю ялинкою.

Я кричу:

— Мишко!

А він не відповідає.

— Мишко! Гей! Куди ж ти подівся?

Нема відповіді.

Я пішов обережно вперед, дивлюсь — а там урвище! Я мало не впав в_урвище. Бачу — внизу ворушиться щось темне.

— Гей! Це ти, Мишко?

— Я! Я, здається, з гори скотився!

— Чому ж ти не відповідаєш? Я тут гукаю, гукаю…

— Відповіси тут, коли я ногу забив!

Я спустився до нього, а там дорога. Мишко сидить посеред дороги й коліно руками тре.

— Що з тобою?

— Коліно забив. Нога, розумієш, підвернулась.

— Боляче?

— Боляче! Я посиджу.

— Ну, посидьмо, — кажу я.

Посідали ми з ним на снігу. Сиділи, сиділи, поки нас холод пройняв. Я кажу:

— Тут і замерзнути можна! Може, ходімо по дорозі? Вона нас куди-небудь виведе: або на станцію, або до лісничого, або в село яке-небудь. Не замерзати ж у лісі!

Мишко хотів устати, але тут же заохав і знову сів.

— Не можу, — каже.

— Що ж тепер робити? Давай я понесу тебе на плечах, — кажу я.

— Та хіба ти донесеш?

— Спробую.

Мишко підвівся й поліз мені на спину. Кректав, кректав, насилу виліз. Важкий! Я зігнувся в три погибелі.

— Ну, неси! — каже Мишко.

Тільки пройшов я кілька кроків, підковзнувся — і бебех у сніг.

— Ой! — зарепетував Мишко. — У мене нога болить, а ти мене в сніг кидаєш!

— Я ж не навмисне!

— Не брався б, якщо не можеш!

— Лихо мені з тобою! — кажу я. — То ти з бенгальськими вогнями морочишся, то ялинку аж поки засутеніло, вибирав, а тепер ось забився… Пропадеш тут з тобою!

— Можеш не пропадати!..

— Як же не пропадати?

— Іди сам. Це все я винен. Я вмовив тебе по ялинки їхати.

— Отже, я тебе покинути повинен?

— То й що ж? Я й сам дійду. Посиджу, нога перестане — я й піду.

— Та ну тебе! Нікуди я без тебе не піду. Разом приїхали, разом і повернутися повинні. Треба придумати що-небудь.

— Що ж ти придумаєш?

— Може, санки зробити? Сокира в нас є.

— Як же ти із сокири санки зробиш?

— Та не із сокири, голово! Зрубати дерево, а з дерева — санки.

— Таж цвяхів нема.

— Треба подумати, — кажу я.