Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
І тому тішишся тому, що триває, — попри всі твої депресії та манії. Речі. Весна. Топа. І навіть оцей щоденник. А ще вербові котики у пляшці з-під пива. Вірші Зерова і Рільке, Буніна та Ахматової. Обіцяна гроза. Картопля, засмажена салом, — буде чим «поснідати» завтра, бо снідаєш ти десь о четвертій-п'ятій годині дня. Не вдалося виправити режим. Не вдалося кинути курити. Нічого не вдалося. Але, не дивлячись на це, після зими приходить весна. До лавки продовжують возити хліб, — як і десять, і двадцять років тому. Працює пошта — часом з неї приносять листи, а інколи навіть посилки з чаєм. Можна написати листа — і він дійде. Це вже добре; конверти я маю. І так далі. Нічого не вдалося, попри всі твої свідомі зусилля. Але дещо збулося. Вийшли друком дві книжки віршів. І, може, вона все-таки приїде.
Учора приїхав тато, привіз чаю і розчинної кави, дві помаранчі й домашню булку. Зрадів йому невимовно. Говорили цілий день і все не могли наговоритися, ще й уночі вставали двічі покурити разом. Так скучив за ним. І, попри те, що не спав — знову! — до самого ранку, настрій залишався напрочуд світлим, на серці було спокійно і затишно, і віяло чимось непередавано юним, якоюсь усміхненою відстороненістю від світу, яка була властива мені колись, у шістнадцять-сімнадцять років. «Зима прийшла, — сказав тато, виглянувши серед ночі у вікно, — сніг летить». І я повірив йому, і тішився: як добре — зима повернулася, тато приїхав, і перервався нарешті моторошний, абсурдний плин безсонних ночей наодинці зі своїми остобісілими психопатичними виразками, розімкнулося замкнене коло, з якого я не міг вийти самотужки. І зрозумів, що Бог почув мої молитви, бо дві чи три попередні ночі я довго молився, напівбезтямний у висотуючому рештки нервів безсонні, благаючи Спаса: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного»; скаржився Йому і дорікав навіть, благаючи смерти — або переміни. Бог почув мої молитви і подарував це чудо, таке просте і справжнє. Лежав і слухав, як дихає уві сні батько, за стінкою, на кухні, тут, у нашій маленькій хатині, яку будували разом; нарешті можна було не переживати за нього, знати напевне, що він живий і здоровий, і намагатися збагнути цей живий і таємничий зв'язок із батьком, і усвідомлювати, що джерела давньої нікомуненалежности і світобачення мого виникають через нього, що це він дав мені оцю іронічну, але не злу, вищість над світом чиновників та «порядних» людей, що він прищепив любов до письма, до гарного, рівного почерку, любов до літератури, насамперед до Буніна, до шляхетности, до природи, до Матіївки, зрештою. І дивувався, скрушно хитаючи безсонною головою: коли перервалося живе, безпосереднє відчуття того зв'язку з батьковими джерелами — і чому? І чув, що той камінь, той нестерпний невротичний тягар, який понуро тягаю на плечах останніми роками, усе ще тут, усе ще на мені і в мені, але що з'явилася нарешті реальна можливість скинути його, смужка сірого світанкового світла з-за портьєри. Скинути тягар не-себе, вийти із зацькованого стану, відмолодитися, — адже весна, адже скресла крига, і чиста Сеймова вода летить своїм старим, вивіреним руслом, і цей настрій справжньости й домашньости, безпеки й ладу не може обманювати. А вранці тато, який ходив снідати до тьоті Тасі, сказав мені: «Пам'ятаєш, як я вночі сказав, що зима прийшла? Так то мені здалося, снігу не було». — «Може, розтав», — сказав я, і подивився за вікно на голу й чисту березневу землю, і зрозумів, що це чистота цієї ночі викликала ілюзію білого снігу на подвір'ї, що сніг, незримий і справжній, продовжує тихо падати, вічно падати. Ти зрозумієш мене, Ісусе; адже Ти теж дуже любив Свого Батька.
Щодня читав Гайдеґґера, мабуть, уперше з таким захопленням та розумінням. Це, звичайно, переклади, дуже бліда і спотворена копія; більше здогадуюся, ніж знаходжу в тексті. Проте навіть у такому вигляді Гайдеґґер дає потужний імпульс для самостійного мислення. І, що прикметно: знаходжу в нього висловленим і продуманим те, про що колись мигцем подумалося-забулося мені; але цього разу такі збіги викликають не захват (мовляв, отже, і я не останній дурень у цьому світі) і не усвідомлення якоїсь містичної партиципації, а щось схоже на ревність, так, наче Гайдеґґер почув і перехопив, або ж просто вкрав, найсокровенніше, тільки мені одному належне. Вкрав і поділився з іншими людьми, в тім числі і зі мною, окраденим. Це, звичайно, смішно. Але водночас серйозно: бо те сокровенне не може бути власністю, належати комусь одному, нехай навіть і мені, отакому розумному та глибокому, і навіть не двом — мені, скажімо, і Гайдеґґерові, або окремій групі. Це буття для всіх. І ні для кого. «Так говорив Заратустра». Але розкривається воно лише у глибинах джерел людського — для осмислення. Цих джерел дуже важко досягти, особливо тоді, коли шукаєш їх навпомацки, коли бракує провідника-вчителя. Гайдеґґер може бути — і є — добрим провідником. І вчителем. Так само, як Ґадамер та Зеров. Кожен шукає шлях до власних джерел, хоча самі джерела нікомуненалежні. Джерела відсторонені від нашої спраги, від наших мук, пошуків і блукань навпомацки. Джерела вічно повняться живою водою. Їхня сутність — у вічному виджерелюванні живої води. Знайшовши їх, припавши до них, ми будемо жити. Але пам'ять про життя, про його благо, не назване ще словами, зв'язок із джерелами мусять бути неперервними. Може, саме це мав на увазі Христос, говорячи про неперервність молитви. Пам'ять про нікомуненалежні джерела життя, які породили нас, кожного зокрема, усіх разом, — і продовжують породжувати. Пам'ять про високе походження, благо-родство.