Келія Чайної Троянди. 1989-1999

Учора приїхав тато, привіз чаю і розчинної кави, дві помаранчі й домашню булку. Зрадів йому невимовно. Говорили цілий день і все не могли наговоритися, ще й уночі вставали двічі покурити разом. Так скучив за ним. І, попри те, що не спав — знову! — до самого ранку, настрій залишався напрочуд світлим, на серці було спокійно і затишно, і віяло чимось непередавано юним, якоюсь усміхненою відстороненістю від світу, яка була властива мені колись, у шістнадцять-сімнадцять років. «Зима прийшла, — сказав тато, виглянувши серед ночі у вікно, — сніг летить». І я повірив йому, і тішився: як добре — зима повернулася, тато приїхав, і перервався нарешті моторошний, абсурдний плин безсонних ночей наодинці зі своїми остобісілими психопатичними виразками, розімкнулося замкнене коло, з якого я не міг вийти самотужки. І зрозумів, що Бог почув мої молитви, бо дві чи три попередні ночі я довго молився, напівбезтямний у висотуючому рештки нервів безсонні, благаючи Спаса: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного»; скаржився Йому і дорікав навіть, благаючи смерти — або переміни. Бог почув мої молитви і подарував це чудо, таке просте і справжнє. Лежав і слухав, як дихає уві сні батько, за стінкою, на кухні, тут, у нашій маленькій хатині, яку будували разом; нарешті можна було не переживати за нього, знати напевне, що він живий і здоровий, і намагатися збагнути цей живий і таємничий зв'язок із батьком, і усвідомлювати, що джерела давньої нікомуненалежности і світобачення мого виникають через нього, що це він дав мені оцю іронічну, але не злу, вищість над світом чиновників та «порядних» людей, що він прищепив любов до письма, до гарного, рівного почерку, любов до літератури, насамперед до Буніна, до шляхетности, до природи, до Матіївки, зрештою. І дивувався, скрушно хитаючи безсонною головою: коли перервалося живе, безпосереднє відчуття того зв'язку з батьковими джерелами — і чому? І чув, що той камінь, той нестерпний невротичний тягар, який понуро тягаю на плечах останніми роками, усе ще тут, усе ще на мені і в мені, але що з'явилася нарешті реальна можливість скинути його, смужка сірого світанкового світла з-за портьєри. Скинути тягар не-себе, вийти із зацькованого стану, відмолодитися, — адже весна, адже скресла крига, і чиста Сеймова вода летить своїм старим, вивіреним руслом, і цей настрій справжньости й домашньости, безпеки й ладу не може обманювати. А вранці тато, який ходив снідати до тьоті Тасі, сказав мені: «Пам'ятаєш, як я вночі сказав, що зима прийшла? Так то мені здалося, снігу не було». — «Може, розтав», — сказав я, і подивився за вікно на голу й чисту березневу землю, і зрозумів, що це чистота цієї ночі викликала ілюзію білого снігу на подвір'ї, що сніг, незримий і справжній, продовжує тихо падати, вічно падати. Ти зрозумієш мене, Ісусе; адже Ти теж дуже любив Свого Батька.