Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
Ніяк не можеш погодитися із цим. Знову, і знову, і знову піддаєшся покликам сирен і ностальгії за лінією обрію, що все віддаляється, по-дитячому переконаний, що там — край світу, отже, всеохопність і повнота буття. Хоча весь трудний досвід попереднього шляху кричить тобі, що відчуття закорінености і сталости — істинні, що мандри — це твоя погибель, підступна легковажність і безвідповідальність. Ти виправдовуєшся перед собою тим, що ці відчуття сталости й належного способу буття приходять так рідко, але зумисно змовчуєш-забуваєш про те, що вони з'являються тільки як результат докладених зусиль, виконаної праці — а ти лінуєшся працювати. Це якась мало не вроджена лінивість, апатія, але не та, благословенна стоїками, а ця, хвороблива, яку, може, ліпше було б назвати анемією. Ти постійно відчуваєш велетенську вичерпаність, у тебе ні до чого не здіймаються руки і ні до чого не лежить серце. Але варто все ж розпочати, ступити перший-другий крок — і ти з подивом переконуєшся, що в тобі ще є сила, й охота, і навіть певне вміння; і тоді щезає оспалість, ти добре працюєш, відчуваючи.
Завтра їду до Бахмача, а позавтра — до Києва, забирати свою Songe du vieil pelerin, тобто частину тиражу безгонорарної своєї збірки віршів, другої після «Дум» 1989 року. Настрій — так собі, ні туди, ні сюди, fifty-fifty, як любив казати Рябчук. З одного боку, хочеться відпочити від нескінченно одноманітної і щодалі усе смурнішої низки безсонних ночей, під час яких майже нічого не встигаю зробити — та й не маю особливого, чи навіть будь-якого, бажання щось робити, тому тільки читаю. До того ж, знову погоріли всі лампочки, за винятком ось цієї, останньої; немає ані свічок, ані гасової лампи — поміж тим, вони дуже б знадобилися, бо з одинадцятої вечора до другої ночі електрику взагалі на селі вимикають. Іще й замок до вхідних дверей поламався. Суцільні непереливки. Мабуть, саме так і повинен прощатися зі мною нещасливий рік Пса, — бо не можу знайти інших правдоподібних пояснень.
З іншого боку, їхати кудись, особливо ж до Києва, взагалі не хочеться. Адже знаю все наперед — кого побачу, з ким і про що говоритиму. Ненависна юрба тупих і самовдоволених, часом агресивних жлобів знову тектиме перед очима; не тямитимеш, як швидше вибратися з електрички, з метро, з трамваю, тоскно перебиратимеш варіанти з ночівлею, закуто й запобігливо почуватимешся перед евентуальними господарями, не маючи змоги випалити люльку серед ночі, тощо. Як усе це остобісіло.
Але книжку треба забрати, ніхто інший замість мене не стане цього робити, та нікому вона більше й не потрібна. Смішно, проте і мені вона здається зовсім байдужою; ну, надрукували, ну, не заплатять, ну, прочитає її кілька осіб. Не існує структури, середовища, живого і рухливого, в якому вихід нової книжки, критика на неї і так далі були б природними й необхідними явищами. Культура і нація перебувають у глибокому депресивному стані, на поверхні метушаться дилетанти, графомани, а часом і неприховані параноїки, решта дивиться кіно — природно, не українське, одиниці задовольняються уже викшталтуваними у попередній парадигмі текстами, у тому числі й поетичними, — до них належу і я. Дуже дивно, до сьогодні я й не помічав, що мене перестали цікавити тексти моїх сучасників та ровесників, тоді як іще зовсім недавно я віддавав перевагу саме їм — один тільки задум «Вечірнього меду» чого вартий. Невже я так катастрофічно постарів за ці чотири роки? Чи здичавів? Чи деградував? Чи все разом?