Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
Тільки одірвавшись од людей, переставши бути «їхнім», «своїм», «нашим», можна згодом повернутися до них і спробувати чимось зарадити. Лікарем може бути той, хто зцілився сам, порадником — той, хто не потребує порад. А головне те, що ця відірваність від людей — вроджена, що ми приносимо її з собою як необхідний дар небес на час земної подорожі. Тримаємося її, і вона тримає нас до шістнадцяти-сімнадцяти років. А потім починаємо втрачати, і що більше дорослішаємо, то більше втрачаємо — не саму окремішність, конституйовану межами тіла, а пам'ять про неї і безпосереднє емоційне відчуття її. Довго не можемо збагнути, чому так сталося, якщо взагалі замислюємося над такими речами. А потім здогадуємося: через те, що ми дали себе пов'язати. Одірвавшись у перехідному віці од пуповини, яка прив'язувала нас до сім'ї, ми майже одразу сідаємо на ланцюг — і це вже зовсім не пуповина! — законів суспільства, «великої рідні». Нас забирають до війська, згодом ми одружуємося, бо природний потяг суспільство зуміло обернути на ще один ланцюг, вигідний для себе, влаштовуємося на роботу. І — розчиняємося у функції. Нас, нашої окремішности більше немає. Попереду — пенсія, якщо нам пощастить дожити до неї, і — смерть, до якої дожити таки пощастить. У нас дуже коротка пам'ять. І саме тому дуже мала душа.
Отже, треба дочекатися, коли вони заснуть, — і одв'язатися.
Сьогодні вночі, під час традиційного безсоння, подумав раптом: ми вирушаємо сюди, на «землю неспівпадінь», тільки тому, що тут можна творити, в той час, коли у вічности перебуваємо серед довершених, докшталтованих, досконалих речей, образів та форм. Вічність — це та сама гессівська Касталія, де нічого не створюють, а тільки грають з уже повністю готовими, сталими феноменами; тому в тій гессівській Касталії такий скепсис щодо історії. Тому там залишаються безженними — бо породжувати і творити можна тільки тут, в історії. Але це не означає, що вічність — недосконала, позаяк у ній чогось бракує (у цьому випадку — творчости); навпаки, це свідчить про дивовижну мудрість Божого задуму, оскільки у вічності є не тільки вхід, але й вихід; і коли Кнехт залишає Касталію задля «світу», а ми пірнаємо в історію й людську форму, то це свідчить про те, що вічність — жива, вона дихає, вдихання-видихання; інакше б вона була елементарною тюрмою з райськими умовами. Відбувається не вигнання з раю або якась інша детермінація (міф про Місяць, який росте, наповнюючись душами померлих, і спадає, коли вони знову повертаються на Землю); відбувається свідомий вияв волі, який і свідчить про свободу цієї волі. Це не означає, що брама за нашою спиною зачиняється назавжди; навпаки, нас там очікують. Ми вирушаємо сюди ще й тому, що творити — означає наближати Царство Боже; якраз на це ми маємо право, тому що ми — діти Божі. «Нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі». Ми розширюємо територію Небесного Царства, приєднуючи до нього землю. Саме тому нас інколи називають «авторами». Але це приєднання відбувається не механічним, зримим способом; прилучення земного до Царства Небесного відбувається завдяки перетворенню у Слові. Ми є вільними творцями — і водночас виконуємо волю Божу. Проте цій охоті творити загрожує небезпека зумовлености людським тілом, статевим потягом зокрема; бо у людській кондиції творча функція гніздиться якраз у цій сфері; через недосвідченість, через те, що ми ще не все пригадали, творчість і статева насолода накладаються одна на одну до нерозрізненности; ми забуваємо, що ще перед відходом сюди свідомо погодилися на показаний сюжет пропонованої долі, в якій усе це було — самотність, страждання, хвороби, смерті тощо, — задля можливости нарешті творити, знаючи, що попереду — повернення до вічного Дому і Батька, відчуваючи свою настояну на тисячоліттях юність, переповнену образами досконалої краси і снагою. Ми, як ті нічні метелики, летимо на світло, звикнувши до того, що світло — це благодать, це наше, рідне, безпечне й кохане; але ми забуваємо, що зриме, земне світло — це вогонь крови і статі; потрапляємо в нього — і відповзаємо з обпаленими крилами. І все одно.
1995
Десь близько дев'ятої вечора. П'ю чай — гарний, індійський — і палю люльку. Топа вклався на моїх ногах, дрімає; лівою ступнею відчуваю, як стукає його серце. На вулиці сніги й мороз, у хаті тепло й затишно. Вчора ходив до Батурина, забрати мішок борошна у знайомої, і не міг намилуватись ясними, празниковими, наче біла сорочка, кольорами — рожевого снігу під призахідним сонцем, зеленкувато-бузкового неба на сході, пухнастих димів, які струнко піднімалися над батуринськими та матіївськими хатами. І дзвонили у церкві. І дуже важко, аж боляче було дихати морозяним повітрям. Достоту та сама зима, що й на оцій листівці з репродукцією Бройґелевої картини: «Зимовий пейзаж із ковзанярами та лапкою на птахів». Шістнадцяте століття. Треба прожити тут достатньо довго, щоб знову почати відчувати такі речі; довго і стало прожити, звикнути й освоїтися, знати, що попереду на тебе чекає добре натоплена хата, де відігрієшся після прогулянки, і пес, який цю хату стереже, потай сподіваючись на гостинця. Треба знати з остаточною певністю, що справжнє твоє місце у цьому світі — тут, серед зелених лісів, біля Сейму. Нема за чим журитися довго. Треба все глибше пускати коріння і робитися все сталішим. Цим порятуєшся: зоряними небесами над снігами, теплою хатою, сталістю і ростом угору, а не блуканням по горизонту горизонталі, кружелянням у видноколі, безумною погонею за обрієм, що все віддаляється. Зростаючи вгору, ти не сягнеш головою зірок, які так само недосяжні, як і лінія горизонту; та й навіщо це тобі; але, закорінюючись усе глибше і міцніше, все повніше осягаючи свій внутрішній закон сталого росту, врятуєшся і збережеш себе. «Спаси і сохрани».