Келія Чайної Троянди. 1989-1999

Марудний день позаду. Попереду — світла місячна ніч, легенький туман, і тиша, і «супокій самітної кімнати». Попереду — неквапливе, старанне письмо, коли забуваєш про пізню годину і про людей. Уночі ти одриваєшся од спільного несвідомого — бо ж майже всі поринули в нього, вимкнувши власні «передатчики», настроївшись на «прийом»; уночі тобі не перешкоджає галасливе тло свідомостей, які працюють, і ти вільніше можеш молитися, мислити, бути. Може, якраз тут і криється розгадка мого зміщеного режиму; може, тому й виявилися марними усі свідомі настанови та спроби виправити цей «ухил». Уночі людське, занадто людське випромінювання слабшає, перестає сприйматися відповідним для цього органом у мені. Уночі немає людей. А відтак ближчає Бог, і зорі з'являються на небі, на тому самому небі, на якому їх немає вдень; і тиша стає глибшою, синкретичною, вона просотується також до твоєї душі, поволі витісняючи звідти людські голоси, їхні недоладні фрази, дешеві пісеньки, убогі й смішні розумування. Пливеш у цій тиші, пірнаєш і виринаєш, сам-один під місяцем, теж самотнім і нікомуненалежним. Обітнути всі зв'язки з людиною, те, що в Індії називають «прив'язаностями»; розв'язатися, — адже невипадково слово «отрешенность» у буквальному перекладі звучить як «роз'ярмленість». Спілкування можна було б дозволити зі святим, якби він десь тут і тепер жив. Недурно ж багатотисячні натовпи йшли послухати Христа. Втім, це не критерій, бо ж іще більші натовпи йшли послухати — і слухали! — Гітлера або Леніна. Христа не послухали, а їх — так. Бо розмова з Христом — це обов'язково розмова віч-на-віч, і «слухання» Його — так само. Саме тому Він заповідав молитись у «супокої самітної кімнати», не подавати виду, коли ти постуєш, тощо; саме тому Його ярмо — легке, бо невидиме для людей, не спільне з ними, — і звільняє воно од ярма «колективного позасвідомого». Отак несподівано зустрілися сьогодні Христос та Індія: в іншій «Індії», маленькому кутку українського села, серед ночі.