Келія Чайної Троянди. 1989-1999

Рівно чотири роки тому я виїхав зі Львова. Озираюся тепер і бачу, яка велетенська прірва пролягла між тодішнім і теперішнім життям. Бачу, як я постарів і позвичайнішав. Бачу, що те в мені, від чого я втікав, не полишило мене, а те, чого шукав як спасіння, — не знайшлося. Все менше вірю в те, що його взагалі можна знайти або створити у тутешньому й теперішньому житті. Доля наче кепкує з мене, час від часу, дедалі все рідше засвічуючи сполохи справжнього буття, справжньої дійсности. Кидаюся на них, наче спрагла за світлом нетля, — але навіть згоріти не можу, тому що сполохи миттю згасають, і я не встигаю ані долетіти, ані бодай усвідомити, що саме привабило й покликало мене в них.

Несамовитий вітер за вікном. Холодно в хаті, руки мерзнуть писати. Вугілля закінчилося, дров залишилася жменя, а довгожданого тепла все ще немає. Вчора знову випав сніг і все нагадувало ранню осінь.

А в суботу приїздили батьки з малим Сашком, привезли мені бандероль від Морозова, у якій були тасьма з двома моїми піснями, які він співає, лист, знимка — Віктор біля могили Джима Моррісона — і півтора мільйона купонів. Я був приголомшений цими несподіваними дарами. Так дивно — Морозов, Моррісон і тоненька, майже непростежувана ниточка дружнього зв'язку, щирої симпатії. Дякую тобі, Вікторе…

Можливо, я покладаю надто багато надій на містичний п'ятирічний цикл. «І, може, все складеться щасливіше, — тоді, коли п'ять років перейде». Але жити без будь-яких сподівань, навіть в ось такому знищеному тілі і з отакою покаліченою душею, неможливо. Адже залишається пам'ять про юність і про всі ті фантастичні обіцянки, які прозирали крізь неймовірні барви зимового неба, у якому ми — Кашка, Рябчук і я — летіли до Чернігова на маленькому літачку. Усе, що заповідалось у тому містичному 1979 році, — усе збувається. Трохи не в такій формі. Може, тому, що радикально перемінилося наше світо-, а отже, й формо-сприймання. Але, хоч як би рідко це траплялося, та все ж і в цих «підлих та скупих часах» буттю щастить прорватися до нас крізь товщу напоєних вологою смерти і крихкістю приречености хмар; і тоді ми пересвідчуємося, що наша основа, яка сяйнула раннього античного ранку буття, — та основа лишається неушкодженою і неприступною для бруду, втоми, занепаду. І з цього ми робимо висновок, що вони вічні, та основа і та юність, і що, власне, вони є справжніми та незнищенними, тоді як хмари, бруд, холод, гріхи — це акциденції, спотворення бачення, але не того, що бачимо, якщо бачимо. Адже і ця знимка Морозова біля могили Моррісона — так само з того Краю, і на ній по-нашому навстіж розчахуються двері в буття. І ти приходиш у юне розхристане буття, забуваючи про «Я», хворе й осточортіле, з його тілами, психіками, неврозами, шизофреніями; скидаєш це «Я» з буття, наче брудні обдерті лахи, — і з подивом зазначаєш (ох, ця нестерпна, невикорінена звичка зазначати, визначати, означати й означувати!) — що все одно ти є, і є не в самотності заляканого власними та чужими гріхами «Я», а в тому, що ще тоді, на світанку, назвав «дивною і стрункою спільністю», і це є братством буття, братством у бутті. З подивом і вдячністю дивишся на Розіп'ятого. «Господи, я не вартую цього», — кажеш. І сам собі відповідаєш в імені свого Господа: «Так, ти не вартуєш. Але вартує братство. Поодинці ви пропадете, як пропадає відтята від тіла рука або нога. Природним і живим є тільки єдине Тіло, Яке не пропаде, Яке неможливо знищити, бо в Ньому — істина, а істина вічна».