Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
Найдивніше те, що при цьому Бог залишається Всеблагим. Бог, а не ми.
Така картина була би мертвотною, якби не спілкування, про яке знову ж таки пише Бубер. Бо якраз спілкування створює лінії, «сюжетні» лінії. Спілкування створює події, речі і нас.
Збіг обставин, ще одне підтвердження існування Юнґового «закону синхронічности»: після вчорашнього запису про «принцип калейдоскопа» довший час залишався невдоволеним, розуміючи, що цей образ не вповні передає те, що я мав на думці. Адже візерунок у калейдоскопі — це пласке зображення, тоді як я мав на увазі бачення об'ємне, з глибиною простору. І от увечері почав читати привезену Тузом книжку Станіслава Ґрофа «За межами мозку», де йдеться про дослідження психоделічних препаратів, зокрема ЛСД. Ґроф порівнює візії ЛСД-пацієнтів із голографічним зображенням. Саме це я мав на увазі! В одній із приміток Ґроф пише: «Мудреці школи хуайен (японська традиція кегон і санскритська аватамсака) розглядають ціле, яке охоплює всі всесвіти як один живий організм, що включає взаємозалежні і взаємопроникні процеси становлення і не-становлення. Традиція хуайен виражає цю ситуацію наступною формулою: «Одне в усьому; все в одному; одне в одному; все в усьому».
Невдоволеність картиною світу, яка існує, свідчить про цілком реальну можливість розкриття цілісного бачення. Його треба виростити, як троянду. У квітневому Самборі 1989 (чи 90?) року я не заживав жодних психоделіків — а грізна й розкішна своєю красою нікомуненалежність з'явилася як відображення вечірнього дерева з молодими листочками у випуклому лобовому склі автобуса. Книжка Ґрофа здається розділом з «Паразитів свідомости» Коліна Вілсона.
Через кілька днів — осінь. І закінчиться нарешті це божевільне літо, літо смерти-і-народження, літо безповоротної втрати себе старого — і здобуття себе нового, такого, яким я ще ніколи не був. І хоча весь цей процес нестерпно болючий, без нього не обійтися. Народження без мук неможливе — ні перше, ні друге, ні останнє. Моя велетенська помилка полягала в тому, що все життя я боявся й уникав болю. Але життя неможливе без болю і зусиль. Воно так побудоване. Праця і страждання, втома і відпочинок, біль і насолода, скінченна черга, яка невпинно рухається, маючи початок і кінець. Я хотів знайти паралельний спосіб існування і готовий був відмовитися від багатьох елементарних потреб, щоб тільки мати спокій і безболісність. Натомість я знайшов таку радикальну самотність, поринув у таку безпросвітну депресію, що життя між людьми, при всій їхній глупоті і жорстокості, видалося милою дитячою забавкою. Певна річ, я здобув досвід, такий собі «досвід коронації». Мені вдалося вирватися з тотального моноліту своїх хибних життєвих установок, зумовлених безліччю чинників, — від впливу «перинатальних матриць» починаючи, тяжким, сповненим психічних травм дитинством продовжуючи, довжелезним рядом буттєвих поразок і програшів закінчуючи. Цей «досвід коронації» і виявився отією грудочкою масла, ґрунтом, спершися на який жабка змогла вистрибнути з глечика. Справа в тому, що весь цей процес відбувається насправді, без жодної підстраховки. Або ти народиш себе вдруге — або загинеш безповоротно, назавжди. До речі, образ глечика — це символ материнського лона з вузькою шийкою родового каналу. Те ж саме означало мишеня, яке я врятував колись у Матіївці, — воно потрапило до порожньої пляшки з-під молока і відчайдушно стрибало вгору, до шийки, до волі. Воля є королівським станом. Ось чому чин здобуття її можна назвати «досвідом коронації». Перше народження — тут ініціатива належить матері, її організм виштовхує пасивне тіло немовляти, яке страждає, із себе. Друге народження — тут ініціатива належить мені, але тепер я не тільки страждаю, але й завдаю страждань, вчуся казати «ні», заперечувати, відмовлятися і відмовляти, обмежуватися та обмежувати. Ніцше називає це волею до влади. Я не погоджуюся з цим (див. критику Бубера). Це, радше, воля до буття реальним, воля до справжнього здійснення у дійсності.
Уперше за довгий час у батьковому кабінеті прохолодно. Сонячний вересневий день, своєрідна осіння чіткість ліній та кольорів. Дуже чистий світ «Кімнати Джейкоба». Пауза. Повільне, старанне письмо, ті або ті звуки: дзенькіт порожніх пляшок, стукіт жіночих каблуків по асфальту, автомобільний сигнал, шелест крил пролетілої за вікном галки. Усе те саме. І водночас зовсім інше, інакше, чуже у своїй первинності, щойнонародженості. Заварив останні ложечки чаю. Випалив три сигарети поспіль. Поболює розкришений зуб-різець у нижній щелепі, зправа. «Зправа» чи «справа»? Подивитися б у словнику, але неохота підводитися. Підводжуся. Направду: «справа», або «праворуч». «І духа правого обнови в нутрі моєму». І правого зуба. Не оновлює.