Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
Передостанній день зими. Гарний дощик капотить за вікнами, синички озиваються, і якщо добре принюхатися, то можна впіймати непідробний і непередаваний словами ніжний, несміливий запах весни. Маю трохи цейлонського чаю — вчора сусід Сашко купив на базарі у Батурині, — тому й пишу; чай і дощ, аякже… а вночі нестерпно хотілося померти. Померти або перемінитися, тільки не залишатися в оцьому. Телефонував сьогодні додому. Слабий, ледь чутний голос тата; скаржився, що знову дуже погано себе почуває, питався, як тут я, чи маю що їсти. Так якось усе це. Не маю більше слів. Хоч би як його називай, воно не змінюється. Схоже, що незабаром кінець. «This is the end». Уночі довго слухав вірші і пісні Моррісона, касету, до якої не повертався кілька місяців. І страшенно захотілося розуміти англійську мову, розуміти, про що розповідає мені вічно двадцятивосьмирічний Джим. Я вже старший за нього. Просив Бога зіслати мені Духа Святого, щоб я зрозумів. До болю в очах вдивлявся у розп'яття, шість років тому привезене з Кракова. В очах гойдалося, глупа ніч стояла довкола, і Бог мовчав, а Джим говорив і співав, і я не розумів його. Ні Бога не розумів, ані Джима. Але все одно залишався приязним до обох. І ніяк не міг заснути, з відчаєм спостерігав, як знову світає, як усе видніше стає в кімнаті. «Добре принаймні, що все це відбувається у Матіївці, у своїй хаті, без чужих людей, що ніхто не бачить моїх мук і не підозрює про них; добре було б народитися і померти у Матіївці», — думав, запалюючи остогидлу й необхідну люльку, неминучу. Страшно боліло у грудях. І в горлі.
А потім усе ж таки заснув. Приснилося: ми знову десь на ґастролях, мабуть, за кордоном; наших десь немає, я страшенно голодний, заходжу до якогось ресторану, ще не розуміючи, що це ресторан, сідаю за порожній столик, чогось чекаю; потім здогадуюся, що зараз підійде офіціант, а в мене у кишені жодної марки; швидко виходжу — і потрапляю до зали, де всі наші; вони вже пообідали, збираються йти, такі ситі й задоволені. Чубай знає, що я дуже голодний, підходить до Морозова і щось каже йому. Удвох із Морозовим вони підходять до мене, і Віктор простягає мені якісь булочки. «Я не хочу їсти», — кажу, а в самого корчі зводять шлунок. І тоді Віктор дуже делікатно починає переконувати мене, що треба поїсти, що, на жаль, більше нічого не залишилося. І я беру ті булочки, дві чи три, свіжі, запашні, і радію, що хоч трохи втамую голод, і мовчки вдячний Чубаєві. Прокидаюся. Дощ.
Весняна ніч. «Моя весняна Панно, цеї ночі це небо стало заважким для птахів; і давню цю печаль, і дивне це мовчання не втримав я, — розбилась, покотилось…» Господи, як давно все те було — наче в іншому народженні, наче не зі мною, а з кимось зовсім-зовсім іншим — юним, дужим, чистим. Навіщо воно було — безліч обіцянок, надій, розпочатих і ніколи не закінчених віршів, новел, романів, есеїв, статей, пісень? Раптовий спалах — і чимдалі густіша пітьма. Отак блискавично згоріти. Позавчора гортав Зерова, шукаючи вірш «До альбома» /«Тягар робочих літ наліг мені на плечі…»/. Знайшов, прочитав, глянув на дату внизу — і здригнувся: 1.03.1922 року. Тобто рівно сімдесят три роки тому. І було Зерову на той час так само тридцять два роки. Сумна містика чисел, нічні збіги обставин. Адже нестерпно хотілося перечитати саме цей вірш. Утім, хіба це вперше — і хіба це щось змінює? Адже давно вже переконався, що ось такі містичні «сполохи» залишаються самодостатніми, не виходячи за межі окресленого їм місця та часу. Може, Юнґ додумався би тут до чогось розумнішого чи бодай цікавішого.
А на завтра по радіо обіцяли дощ і навіть грозу. І справді, небо вогке, зірок мало, пахне чистою землею, водою — і Матіївкою. Більше ніде у світі так не пахне. Я знову почав любити це маленьке моє село; бо тоді, зразу після повернення, багато чого перестав відчувати, і голова була забита найрізноманітнішим мотлохом. Тепер у голові порожньо. І єдине, що я справді відчуваю та розумію ще, — це природа, ці дивовижні ліси, цей Сейм, риби і птахи, козулі й зайці, зорі й верби, і пахощі, пахощі, неймовірно чисті, до болю рідні, печальні пахощі нездійсненої долі. Мабуть, уже пізно. Мабуть, це все ж таки кінець, попри всі мої кволі пручання. Не бачу нічого й нікого, що (або хто) могло би допомогти мені врятуватися. Врятуватися від себе. Від цього знищеного тіла. Від цього тотального й перманентного безлюддя та безбожности.