Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Повір мені, Катуско. Їй-богу, ви схожі. Обличчям, очима… І вуста теж… А проте ти ніжніша. Наче графська дочка. Тоді як твоя бабуся звичайна собі селянка. Правда, вона вродлива, але все-таки селянка. Не віриш? Та подивись на себе в дзеркало. Ти краща…
— Ну, не сміши! — В голосі молодиці вже вчувалась досада.
А Уля вів далі:
— Не розумію, як ти не бачиш цієї схожості! От давай спитаємо твого батька. Прошу вас, добродію! Гляньте на цю фотографію. Хіба в Катуски не такі очі, як у її бабусі? — І подав рудому карточку.
Той неохоче простяг руку, а тоді спокійним голосом мовив:
— Облиш дурниці! Нам треба з тобою поговорити…
В цю мить косоокий знову зайшовся глухим кашлем.
Плечі його спазматично здригалися.
Уля, побачивши в дзеркалі, що один бандюга корчиться від кашлю, а другий байдуже роздивляється фотографію, вирішив діяти. Миттю скинув ліктем лампу на долівку. Коли стало темно, з силою штовхнув Катуску на рудого, а сам стрибнув до дверей. Розчинив їх і побіг туди, де мав бути вихід. Другі двері піддалися відразу, і Уля вискочив на балкончик. Кілька куль просвистіло над його головою. Хутко збіг східцями вниз і помчав до яру. В ту ж мить знову зататакав автомат. На щастя, ніч була темною, і косоокий стріляв навмання. Ось-ось уже яр. І в останню мить його поранило в плече.
«Таки влучив, проклятий бандюга!»
Уля не зупинився і через кілька секунд стрімким схилом скотився вниз. А потім відразу скочив на ноги і кинувся тікати, — не в село, а далі в степ. Проте скоро зрозумів, що його ніхто не переслідує. Мабуть, бандити злякались, що їхню стрілянину почують солдати, і вирішили дременути геть.
Уля зупинився і повернув назад.
Недавно пройшли дощі, і в яру було грузько. Капрал ледве пересував ноги. До того ж у нього страшенно боліло плече. Лівою рукою вже не міг і поворухнути. В голові паморочилось, по всьому тілу пішла млість. Впевнившись, що за ним не слідкують, блиснув ліхтариком, щоб знайти стежку, і видерся нагору.
Ледве діставшись на КП, зайшов просто до кабінету капітана Георгіу.
— Що трапилось? Ти поранений? — тільки й зміг вимовити здивований начальник другого відділу.
— Я розповім пізніше, пане капітан. А зараз прошу викликати начальника поліцейської роти.
Роблячи нелюдські зусилля, щоб не втратити свідомість, капрал повалився в крісло.
Обличчя капітана Георгіу густо почервоніло. Видно, йому не сподобалась поведінка Улі.
— Лише вислухавши тебе, я зможу вирішити, чи слід нам кликати Тимплару, — відповів він досить сухо.
Уля ледве стримався, щоб не вилаятись.
«Бодай ти сказився, дурний чванько! — сердився він у думці. — Це ж через твою зарозумілість ми й досі бредемо манівцями…»
А вголос промовив:
— Пане капітан, я й гадки не мав наказувати вам… Тут треба тільки виграти час. Бо поки я розповім про свою пригоду, буде вже пізно вжити якихось заходів.
Останні слова капрала трохи врівноважили капітана. Він послав за лейтенантом Тимплару і подзвонив лікареві.
А тоді, посміхаючись, звернувся до Улі:
— Ну, я гадаю, ти вже почнеш свою розповідь?
— Пане капітан, у мене погано скінчилась одна любовна пригода. Подробиці пізніше, бо зараз надійде лейтенант Тимплару. Прошу вас, накажіть йому закрити всі входи і виходи з села. Нікого не впускати і не випускати. Це по-перше. Крім того, доведеться вчинити обшук у хатах. Ми мусимо заарештувати двох чоловіків і одну жінку, їхні прикмети я скажу лейтенантові Тимплару. Вони, звичайно, могли вже й утекти, проте нам треба спробувати…
Капітан Георгіу знову трохи спохмурнів і промимрив:
— Гаразд! Я накажу Тимплару. Ти не просив би мене вживати цих заходів, коли б це була якась дріб'язкова справа…
Ось уже пішов виконувати своє завдання лейтенант Тимплару. Лікар дбайливо перев'язав капралу рану.
І Уля Михай взявся докладно розповідати начальникові другого відділу про свою пригоду.
— І ти певен, що ці бандити хотіли відправити тебе на той світ? — запитав капітан Георгіу, вислухавши капрала.
— Тут важко уявити щось інше!
— Чому ж тоді вони не зробили цього одразу?
— У мене це теж не виходить з голови. Можливо, песиголовці просто не встигли зорієнтуватись. Я всією душею ненавиджу гітлерівських агентів за їх жорстокість і садизм, однак сьогоднішні мої знайомі не показалися мені професіональними вбивцями. Мабуть, моє спокійне поводження й збило їх з пантелику. Адже відомо, що фашисти не відзначаються гнучкістю розуму. Вони здатні майстерно розробити грандіозний план якоїсь важливої операції, але якщо, виконуючи його, натрапляють на непередбачену перешкоду, то зовсім втрачають глузд і вже не можуть зорієнтуватись. Зважаючи на це, можна припустити, що саме своїм базіканням та нехтуванням явної небезпеки, яка мені загрожувала, я й вибив їх з колії. Ну, а потім ще один важливий факт… Як довго все це тривало? Щонайбільше — п'ятнадцять хвилин. Зовсім небагато, коли зважити на те, що я відразу спантеличив їх своєю балаканиною, а крім того, міцно тримав за руку Катуску. Це перше моє припущення. Можу повідомити вам і друге, набагато складніше, а через те й менш ймовірне. Я вже сказав, що ці угорці не справляли враження професіональних убивць. Отже, той, хто мусив мене стратити, мав ще надійти. Не виключена можливість, що вони хотіли вчинити мені допит перед смертю. А коли ні, то ці бандити мали розіграти невеличку трагікомедію, перед тим як укоротити мені віку.