Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Прошу тебе, не гнівайся, — прошепотіла Катуска. — Я все тобі розповім. Зараз вони підуть. — І спробувала вивільнити руку.
Однак Уля міцно тримав її за лікоть, розуміючи, що поки Катуска біля нього, угорці не вистрелять. А справжні їхні наміри було зрозуміло з поглядів: обидва дивилися на нього з люттю і ненавистю. Косоокий час від часу запитально позирав на рудого, немов чекаючи наказу.
Збагнувши, що небезпека побільшає, коли заговорить рудий, капрал затремтів з ляку. Це з ним бувало рідко, хоч в житті його траплялося чимало пригод.
«Будь-що виграти час. Треба переконати їх, що я й не думаю про якусь небезпеку. Інакше загину!» — шалено билася в його голові думка.
Уля почав розважливо сміятись.
— Слухай, Катуско! Чи не змогла б ти дістати пляшку вина? Не завадить цокнутися з твоїм батьком і братом. — І потягся рукою до кишені, наче шукаючи гроші.
— Вина? Та в селі не знайдеться й крапельки спиртного, — ухильно відповіла Катуска.
— Жаль! Хотілося б випити хоч скляночку токайського. Ніколи ще не куштував. А розповідали, що в усій Європі немає кращого… Це правда?
Проте молодиця наче й не чула цього питання. Спробувала знову вивільнити руку, та даремно. Блиснула на нього поглядом дикої зненависті. Уля вирішив не відпускати її, розуміючи, що чоловіки не насміляться вистрілити, бо куля зможе зачепити й Катуску.
Намагаючись і далі приховувати своє занепокоєння, капрал говорив:
— Наслухався уже стільки про це вино, що заплатив би не знаю скільки. Вам, угорцям, є чим гордитися. Саме з поваги до угорців я й взявся за вашу мову. А вивчивши її, побачив, яка вона мелодійна. Кажу вам щиру правду. Не дивіться на мою форму. Я такий же, як і ви, до речі, дуже симпатичні і милі люди. А в тебе, Катуско, ще зовсім молодий батько. Мій уже немічний, і до того ж хворіє на подагру. Не знаю, чи й застану його живим. Давно вже не одержував листів. Боюсь, аби не трапилося якогось лиха. Скоріше б уже кінчалася ця проклятуща війна. Коли хочете, я й сам не знаю, чого ми сюди прийшли!.. Та хіба можна не підкоритися начальству. Завчасно потрапиш на той світ…
Говорив і водночас гарячково мислив, як йому вирватися з цієї пастки. Втекти через сіни неможливо, — ключ у Катуски. Залишався ще чорний хід. Але ж тоді треба зуміти прошмигнути між рудим і косооким, миттю відчинити двері, вибігти на балкончик і спуститися сходами в яр. Тільки дурень чи божевільний зміг би зважитись на цю втечу. А коли пощастить добратися до дверей, то чи не замкнені вони, як і сінешні? Ні, мабуть, з цієї пастки вже не вирвешся.
«І все-таки, — мислив Уля, — я мушу спробувати. Не чекати ж, поки бандити відправлять мене на той світ».
Недалеко від дверей стояла стара скриня. На ній блимала лампа, заповнюючи хатину тьмяним світлом.
На стіні над скринею висіло старе, почорніле від часу дзеркало.
Біля нього — кілька пожовклих фотографій.
Тільки-но Уля глянув на них, у нього відразу з'явився план, — одне з тих божевільних рішень, які спадають на думку тоді, коли людині загрожує смертельна небезпека.
— Катуско, а чи не…
Проте рудий люто обірвав його:
— Та сідай вже!..
Капрал, наче не розуміючи справжнього смислу цього вигуку, відповів:
— А я ще не збираюся йти. Встигну… — І, стиснувши до болю лікоть молодички, проказав:
— Чи не будеш ти така добра, Катуско… Скажи мені, хто оце тут на фотографії?
Не відпускаючи її руки, попрямував до скрині. Поки подолав якихось п'ять кроків, лоб і вилиці вкрилися потом. Ці кілька секунд видалися йому вічністю.
Контррозвідник і на цей раз повівся правильно. Ведучи Катуску так, що вона заступала його від бандитів, він знову не дав їм можливості вистрілити.
В дзеркалі було видно, як угорці, нетерпляче соваючись, запитально позирали один на одного. Заспокоїлись лише тоді, коли капрал зупинився біля скрині.
Уля тремтячою рукою зняв з стіни стару пожовклу фотокарточку вродливої угорочки в національному вбранні.
— А скажи, Катуско, хто оця красуня?
— Бабуся! — буркнула жінка, навіть не глянувши на фотографію.
— Та невже? Гарна, на диво гарна, — голосно мовив Уля, а в голові його билася тривожна думка.
«Ніякого поспіху… Косоокий вже нахилив дуло автомата. Я мушу будь-що розвіяти їхнє недовір'я. Треба прикинутись дурником, вдавши, що мене цікавлять ці старезні фотографії».
— Ви, Катуско, дуже схожі… — похопився раптом капрал. — Тільки ти краща за неї…
— Де там! — відповіла молодиця, полещена його словами.