Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Вау! — вигукнула голова Мули, щасливого з цього факту.

— А-а-а! — закричав від радості я, бо що є більш приємне на світі, ніж можливість продовжувати життя?..

Ми повідчиняли дверцята й почвалали у воді до людей на березі, а довга тінь човна із силуетами дужого гребця на носі та його пасажирів виднілася вже поруч із протилежним, зарослим темними хащами берегом ріки.

Коли ми, ковзаючи слизьким глинистим берегом, дістались нарешті на сухе, то були здивовані: ніхто з людей, які, здавалося досі, кричали нам і підбадьорювали, не звернув на нас жодної уваги!.. Так, цей нескінченний натовп продовжував волати й вимахувати якимись кожухами, свитинами, сукнями, сорочками, піджаками та бюстгальтерами, але кричав безгучно! Тут панувала неймовірна тиша, і всі люди на березі дивились не на нас, а кудись на протилежний берег неширокої річки. І замішана тисячами ніг холодна глина під ногами плямкала теж безгучно, коли ми з Мулою, ідучи, витягали з неї наші мокрі черевики.

— Гей, послухайте, а де це ми? — запитав я в якоїсь мудрої старенької, яка не стрибала з відкритим ротом, як більшість тут, а спокійно стояла, кутаючись у велику хустину.

Стара здригнулася, глянула на мене сердито, та я й сам злякався свого голосу, що серед цієї тиші лунав, мов грім. Бабуся ж замахала на мене руками й почала, мабуть, сваритись, бо її мудрі очі вирячилися, лице змінилося зі спокійного на шалене, і стара швидко ворушила засохлими губами, за якими не було зубів.

Ми не розуміли її, бо як усі тут, старушенція була німа.

— Ходімо звідси, — прошепотів мені на вухо Мула, й ми пішли.

Натовпу, здавалось, не було меж. Зате яка колекція облич була тут у наявності! Дорогою ми зустріли повно хробів (з головами й без голів), продавців усіх мастей та відтінків, босів зі своїми парадними намистами, а також без усяких прикрас… Зрідка ще зустрічались дивні люди, які не були ані продавцями, ні босами, і яких ми з Мулою ніде раніше не бачили.

І все це темне море ледь погойдувалось і дивилося в один бік — туди, де була ріка.

Ми з Мулою проходили саме повз якогось дуже високого мужчину і раптом почули, що він не мовчить, як усі, а стиха щось буркоче. Він скидався на продавця і, хоча й був велетенського зросту, періодично ставав ще навшпиньки та занепокоєно дивився туди, куди й усі, немов не бажаючи проґавити жодного епізоду якогось неймовірно цікавого видовища.

До незнайомця було високо, тому Мула виліз мені на плечі і тільки так порівнявся з його обличчям та прошепотів:

— Друже, поясни, що тут діється?

Чоловік, не припиняючи уважно дивитися вдалину, занурив руку до кишені костюма, добув ручку та клаптик паперу, написав на ньому й показав нам: «Ви що, придурки? Тут не можна говорити!»

— Де «тут»? — спитали ми з Мулою, але в цей момент щось ухопило Мулу на мені й забрало його кудись наверх. Опісля не вельми чемно — за вуха, висмикнуло з цього стовпотворіння й мене. Я крутив головою, бажаючи роздивитися, що ж воно таке, та це було невидиме.