Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— А можна нам відчинити її дверцята?

Дівчина сказала:

— Авжеж.

— А можна до неї сісти? — запитав обережно Мула.

І дівчина знову знітилася і відповіла:

— Можна.

Опісля вона пропонувала нам узяти гроші — решту з тих, що ми їй дали, але ми відповіли, що їдемо туди, де гроші не потрібні, чим знову її здивували. Тоді я потяг Мулу до салону й ми нарешті поїхали, аби продавчиня не здогадалась, хто ми насправді такі.

Це було сьогодні. Була весна і неділя. Ми покаталися трохи містом, і Мула все повторював, замріяно зітхаючи:

— Жаль, що цього не бачить наша дівчина!

— Шкода, що ми її не знайшли! — додавав теж замріяно я.

Ми опинилися на дорозі, яка вела за місто, до нашого села, і ще деякий час їхали нею без пригод, аж поки не стало видно річку ліворуч і міст над річкою попереду. Тоді з-поміж придорожніх дерев на дорогу вийшов дядько у формі дорожного патрульного, із жезлом, та показав нам зупинитися. Ми стали на узбіччі.

Патрульний підійшов з мого боку, нахилився, козирнув, мовив недбало:

— Старш…еренко. Чому без номерів?.. Права ваші, — він простягнув руку.

Цей патрульний був дуже серйозним і правильним, і ми з Мулою відразу здогадалися: щось тут не так. Правильна, тиха, ніби невидатна, зовні нормальна та спокійна людина є завше підозрілою, бо всередині це часто неперевершений бевзь і збоченець.

— Права водія? — перепитав я, вдаючи з себе нормального.

— Так, водія, — суворо одповів він.

— Нема! — не витримав напруги Мула. — Нема в нас прав! — гукнув він уже в розпачі.

— Так, Мула правду каже, — мовив я. — Він завжди каже правду.

— Вийти з машини! — дуже суворо наказав патрульний.

— Дякую, — сказав я, — та ми не так давно тут сидимо.

— Ви що — придурки?! — закричав патрульний і навіщось почав розстібати кобуру й добувати пістолета (дались їм ті пістолети).

— З ним справді щось не так, я тепер бачу! — радісно показав пальцем у бік патрульного Мула.

— Вийти з машини!! — дуже-дуже суворо наказав патрульний.

— Хочеш яблуко? — спитав у нього Мула і поліз до кишені.

Охоронець порядку миттю наставив на мого товариша пістолет та почав смикати дверцята «Шкоди». Мула ж дістав яблуко та, як завжди, щиро посміхався.

— Сідай краще до нас, — запропонував патрульному я, — послухаємо радіо, — я опустив на сам низ скло дверцят.

Патрульного лихоманило, в нього бігали очі, руки трусилися, він тис якусь кнопку на рації та кричав:

— Я сьомий, сьомий!!.. Тут якісь… Тьху!.. Стара батарейка!..

— Та не хвилюйся, — почали ми заспокоювати його, — підключись до нашого акумулятора, — я смикнув важіль, що відкриває капот.

— Не рухатись!!! — зойкнув патрульний, притуливши пістолета мені до скроні. — Руки на потилицю!!! — з-під його кашкета чолом текли краплини поту.