Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Коли Мула в таксі прийшов до тями, я сказав йому:

— Мула, ти марив. Ти казав, що наша дівчина — жінка Великого Боба.

Він здивувався, потягнувся та посміхнувся:

— Так, я справді марив. А це правда, що ми бачили нашу дівчину?

— Правда.

— Слава Богу! — зрадів Мула.

У місті ми попросили водія висадити нас біля крамниці, де продавався одяг. Ми зайшли туди й постали, усміхнені, перед здивованим продавцем: я — білий, весь обсипаний крейдою та пилом, з прозорим великим пакетом грошей, та Мула — теж білий і в обгорілій куфайці, з повним яблук цебром.

Ми теж були трохи здивовані, бо продавець виявився мулатом, а в нашому, нехай приміському, але селі, ми не часто бачили мулатів.

— Доброго дня! — вимовив нарешті продавець. — Що вас цікавить?

— Нас цікавить одягнутися як боси, бо в такому вигляді нас не пустять до салону, — пробубонів я, а Мула захоплено зашепотів продавцеві:

— Це туди, де охорона-хроби, і де можна побачити крізь вітрину машини!..

Ми віддали мулату сім сотень євро, попросили не економити, і він підібрав для нас два костюми, дві пари лакованих черевиків, нові білосніжні сорочки, краватки згідно з модою, навіть свіжі шкарпетки.

— Вам би ще постригтися, — порадив він. — Моя мама уміє стригти.

— Добре! — погодились ми.

Продавець побіг дзвонити, і дуже швидко приїхала на таксі повновида білява жінка та постригла нас із Мулою затупленими ножицями всього за сто євро.

З магазину Мула та я вийшли схожими на крутих продавців, високооплачуваних робітників або середніх босів. Лишень Мула з підозрою поглядав на своє повне яблук оцинковане цебро:

— Боюся, із цим хроб може не пропустити.

— Міняємося, — я простягнув товаришу пакет із грошима.

— Ні, — запротестував Мула, — так не пустять уже тебе.

— Тоді треба щось із цим відром робити, — замислився я.

— Подаруємо його податковим інспекторам як оплату за небо! — запропонував Мула.

Ми пішли на найближчу пошту та оформили відро посилкою, і адресу я написав таку: «Податкова інспекція. Інспектору в окулярах. Оплата за небо». Посилка нам коштувала десять гривень (тих, що дав Великий Бос), адже євро на пошті не брали.

Завершивши цю справу, ми з Мулою розхвилювалися, бо настав час для найголовнішого: ми попрямували містом до великого салону на розі двох вулиць — туди, де продавали нашу Нездійсненну Мрію.

Дорогою ми бачили повсюди на стовпах та на тумбах для афіш великі кольорові плакати з фотографією життєрадісної, з посмішкою до вух, з витріщеними очима фізіономії Продавця лотерейних квитків та написом поруч: