Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Ми б хотіли дізнатися, чому доль у людей багато, а промінь у вашій комірчині — один.

— Заходьте…

Ми поскидали черевики та увійшли. Мойра сиділа в малій кімнаті на лавці — промінь струменів якраз на рівні її очей. Ми опустилися навпочіпки поруч із богинею, вона дмухнула, і раптом земляна стіна перед нами — щезла!

За нею розгорнувся нічний мегаполіс із океаном вогнів. Він був видимий ніби з вікна хмарочоса і простягався ген до обрію. У цьому місті ми з Мулою бачили силуети якихось високих веж, довгі будинки із жовтими стрічками вікон, фантастичні підсвічені палаци, широкі магістралі, якими звивалися міріади різнокольорових: срібних, червоних, блакитних, зеленкуватих, бузкових… і ще, ще! — ниток доль. Вони були схожі на сліди фар невидимих авто і тяглися, переплітаючись, перехрещуючись на різних рівнях, сходячись та розходячись знов барвистим мереживом кудись за виднокрай.

— Оце так! — тільки й змогли вимовити ми.

— Тут усі долі, — мовила мойра. — Та навіщо втомлювати зір? Достатньо бачити одну нитку, якщо знаєш про решту.

Вона повела рукою, і місто зникло, ставши стіною печери, а в кімнатці знову світив один сріблястий промінь.

— От і віднайшлася нитка ваших доль, — сказала богиня. — Поки що вона у вас одна на двох, бо ви прямуєте в один бік. Хоча… — мойра наблизила своє обличчя до променя, уважно в нього вдивляючись, — тут до ваших доль приплелася ще чиясь…

— Мабуть, Цербо, — припустив Мула.

— Поглянемо, — сказала мойра і раптом ребром долоні розсікла промінь навпіл.

Богиня взяла одну половинку й повернула зрізом до нас. Ніби на екранчику крихітного телевізора, ми побачили картинку: Мула та я стоїмо в річці біля берега. Вода доходить нам до колін. Ми сумні й дивимося вслід човнові, на якому веслує кремезний атлет, котрий нас урятував. Його широка гола спина переливається м'язами… На березі за нашими спинами сидить вгодований гладкий Цербо, теж сумний.

— Харон не погодився перевезти вас на той берег, — сказала мойра. — Він не любить випадкових пасажирів, тому відмовив вам.

— Тоді ми побудуємо плота й дістанемося того берега на ньому, — рішуче мовив я.

— Ріка Стікс хоч і неширока, та її не подолає жоден пліт і жоден плавець, — заперечила мойра. — Через цю ріку не можна побудувати моста, усі кораблі світу потонуть у цій річці. Стікс може переплисти лиш човен перевізника Харона… А Харон вам відмовить.

— Ми назавжди залишимося тут, — похнюпились ми.

— Харон мусить вам відмовити. Від долі не втечеш, — сказала богиня.

— А від цього Харона? — раптом спитав Мула. — Від нього можна втекти?

— Авжеж, — здивовано сказала мойра. — Та лише на суходолі. Тут він не такий прудкий, як на воді.

Я поглянув на хитрого Мулу і, здається, зрозумів, що замислив мій товариш.

— Та як нам здибати цього невловимого перевізника? — спитав я. — Ріка ж бо довга.