Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Я за, а ти? — спитав я в Мули.

— Я теж, — сказав Мула. — Хай летить із нами, якщо так хоче.

Патрульний зрадів та поліз цілувати Мулу й мене, кажучи:

— Дякую!.. Дякую, браття!

— А раптом там — на тому світі — теж беруть і дають хабарі? — несподівано занепокоївся Мула. — Що тоді робити?..

— Не брати й не давати! — сказав раптом я.

— Не брати? — ошелешено спитав патрульний і смачно зригнув.

— Дім у тебе є? — суворо спитав я.

— Є, — мовив він.

— Діти?

— Так, двоє.

— А Нездійсненна Мрія?

— Нема! — і дорожній патрульний знову розридався.

— Так не буває! — вигукнули ми з Мулою.

— Просто тобі до неї ще треба дожити, — всміхнувся Мула. — Лишишся тут! — підсумував він, і таким невблаганним я свого товариша ще ніколи не бачив.

— А ви?.. — спитав патрульний, піднявши на нас свої червоні очі.

— Мій єдиний дім поруйнували, — розповів я.

— А виплеканий мною сад спиляли, — розповів Мула.

— Та ми здійснили нашу Нездійсненну Мрію, і тепер нам уже нічого тут робити, — сказали ми.

Патрульний перестав плакати, одягнув свого кашкета, виліз із машини, випростався й козирнув.

Він стояв так, посеред дороги, віддаючи нам честь, аж поки наша «Шкода» не в’їхала на міст, і в дзеркало патрульного перестало бути видно.

— Ти помітив? — звернувся я в машині до Мули. — У нього на лівиці бракувало мізинця. Цей патрульний, мабуть, намагався бути хробом.

— Він шукав себе, — відповів Мула.

І тепер ми летимо донизу. Усе йде шкереберть, але так воно в нас, придурків, завжди йде. Для мене та для Мули в цьому нема нічого дивного. Ми лишили вгорі за собою високий міст над річкою. Дорога в нас тепер одна. Але я передчуваю, що ми ще повернемося. Я не можу цього знати, бо ж ми, придурки, не можемо знати. Ми вміємо лише передчувати. Але це ми справді вміємо!