Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Тож поводьтеся із Цербо чемно, — додав Зевс. — Хтозна, може колись він стане вам у пригоді…

Ми з Мулою давно мріяли мати на нашому обійсті собаку. Щоправда, не таксу, а когось трохи більшого: добермана або й сенбернара із самовпевненим басовитим «гав!» Та нам було не по кишені придбати й належно утримувати такого собаку, тож ми намагалися підгодовувати кількох безпорідних песиків, що вешталися нашим селом. Проте собацюри не бажали куштувати випечених Мулою пляцків. Та й наша жаліслива сусідка баба Ганка щиро пригощала песиків ковбасою.

Отже, ми зраділи можливості хоч тимчасово мати біля себе цю кумедну таксу. Мула взяв її на руки, а я погладив її, і ми рушили до лісу, а дивний дід Зевс ліг на траву на галявині і знову збирав та їв уже сам чорні ягоди.

На узліссі цвірчали коники, тьохкали у вітті дерев птахи, і кожен зелений лист здавався мініатюрним вітражем через дрібні перетинки, які висвітлювалися проти спекотного сонця. Тут було справжнє літо!

— Ми вже в літі, а потрапили сюди з весни, — сказав я Мулі.

— Значить, ми не їли аж від весни й повинні бути дуже голодними, — мовив мій товариш. — Хочеш яблуко?..

У Мули лишилося всього два яблука, і ми зжували їх, а шматочок для проби кинули Цербо (якщо він їсть ягідки!..). Такса згамала соковиту скибку вмить.

— Хороший собака! — похвалив Мула.

— На двох яблуках ми навряд чи далеко зайдемо, — зіпсував йому настрій я. — Треба знайти ще якусь їжу.

І ми попрямували глибше в ліс. Хащі або ставали все похмурішими, або знову рідшали, і тоді на темну підлогу лісу крізь віття падали світлі сонячні краплі.

За деякий час ми вийшли з лісу знов на берег ріки і своєю появою наполохали зграйку дивних створінь, схожих на голісіньких немовлят. Кожне створіння, немов річкова бабка, мало на спині по дві пари прозорих крилець. З криками: «Ховайся! Придурки!» ці чудернацькі немовлята затріпотіли крильцями і з шурхотом позникали в нетрях лісу. Ми з Мулою та малий Цербо, радісні, вибігли на піщаний річковий пляж.

Ми з Мулою поскидали наші вогкі костюми й сорочки, познімали черевики і босими ногами занурилися в теплий пісок, а Цербо почав бавитись. Повискуючи від задоволення, наче маленьке поросятко, пес катався по піску, чхав, біг до води, мочив у ній свої коротесенькі лапки, дріботів знову на сухе; його чорні лапки обліплювалися піском, і такса ніби надягала пісочні панчішки.

Мула ж та я лягли на пляжі й позаплющували очі, засмагаючи.

Я сказав мрійливо:

— Шкода, що з нами немає нашої дівчини!

А Мула ствердно мугикнув.

Згадавши про половинки лотерейного квитка, які лишалися в нас на згадку про Неї, ми познаходили їх у кишенях, акуратно поклали на пласке каміння — висихати.

Ми б лежали так, під теплим сонцем, нескінченно довго, та Цербо не давав нам спокою, тицяючись своїм вологим носом у наші ноги. Згодом у зубах притяг звідкілясь невеликий лук із жовтої деревини та вишитий золотом сагайдак зі стрілами.