Двоє під однією парасолькою

Притиснувши праву руку з пістолетом до грудей, незграбно якось, він підкрався до дверей, трохи прочинив їх, притиснув обличчя до шпарки.

— Порожньо!

Шарпнув двері, вибіг назовні, притиснувся спиною до стінки. Махнув рукою, давай, мовляв…

Пелікан вийшов слідом, устав, не ховаючись.

— Дядьку Матвію, Ігорю, мерщій задами!

Двір, куди вони вийшли, вузький тунель, оточений з одного боку глухою цегляною стіною якогось приміщення, а з іншого — дерев’яним, теж глухим, дошка в дошку, парканом, що простягнувся метрів на тридцять, впираючись знову ж таки в стіну будинку, в декоративну декорацію. Ігор навмисне подумав: декорація. У вікнах, що виходили з двох поверхів у двір-тунель, нікого не було, ніхто не зацікавився ні галасом, ні тупотінням, ні навіть звіроподібним виглядом дядька з наганом. Лише у відчиненому віконці на другому поверсі тріпотіла під вітром ситцева, у синій горошок занавіска та цвіла фіолетовим кольором незнайома Ігореві квітка у глечику.

Якщо бігти, то тільки через цей будинок, у двері, відчинені навстіж, у чорну порожнечу за ними.

— А ти? — дядько Матвій дивився на Пелікана і — цього Ігор зрозуміти не міг, у голові не вкладалося — посміхався.

— Дурна дівчина, їхали бояри!..

Пелікан відповів механічно, він уже не думав ні про дядька Матвія, ні про Ігоря — тільки про Ліду! — давши вказівку “мерщій задами”, і не вважав за необхідне розвивати тему. Він підбіг до паркана, підвівся навшпиньки, подивився.

— Не видно жодного дідька…

Сунув нагана за пазуху, вчепився за край паркана, підтягнувся, різко перекинув тіло по той бік. Дядько Матвій поспіхом казав Ігореві:

— Біжи, хлопче, бігом біжи. Пам’ятай: пакет у тебе. Нічого зараз немає важливішого… — І повторив, як заклинання: — Біжи, біжи…

Ігор, щохвилини оглядаючись, побіг до дверей дерев’яного будиночка, але на порозі зупинився. Щось стримувало його, не дозволяло так просто взяти і гайнути світ за очі, далі від небезпеки, від перестрілки, від погоні, від усіх традиційних атрибутів пригодницького кіно, в яке його необачно завела чужа лиха пам’ять. Нічого йому, скажімо, не було варто відімкнутися від неї, спинитися в звичному мирному часі, у своєму часі, залишити тут все як є — без фіналу, не вирішуючи, яким йому бути. Своя рука владика… Нічого не варто? В тому-то річ, що ціни за такий вчинок Ігор не підняв би, як кажуть, не витягнув. І бігти навтьоки, рятуючи пакет, він також не міг.

Дядько Матвій, щоправда, значно важче, але також подолав паркан. Ігор помацав сорочку: пакет на місці. Глибше запхнув його до штанів, розгладив складки. Чого чекати?..

Рвонувся до паркану, підтягнувся — не гірше за Пелікана — і опинився в провулочку, який відходив від Кадашівської вулиці. Тихо тут було, патріархально, трава росла, квіточки біля паркану жовтіли. Ідилія!

І в той же час — вперше! — пролунали постріли.