Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— Тому, що ми чекали на тебе.
Монотонний гуркіт моторів. Кримінальні міліціонери, їм не треба поспішати. Доля не спізнюється. Навіть якщо вона залишиться вдома, ти сама прийдеш до неї.
— Це пастка?
— Так.
Міліціонери оточили будинок. Дивлячись у вікна третього поверху. На обгорілі жалюзі.
— Кри-хіт-ко! Здавай-ся!
— От бачиш?
— Непогано, — сказала я.
Вони чекали на мене. Вони покликали міліціонерів, щоб було кому помститися, коли я вб’ю їх. Так, адже Крихітка — вбивця, а в наказі міліціонера немає слова «живою».
— Охорона у в’язниці така жорстока…
— Її набирають із тих, хто охороняє безумців? Отже, там у мене будуть друзі.
— Там у тебе не буде друзів, — сказав Вітчим і вийшов з останніх дверей.
— І ти тут. Я рада.
Я чула, як кримінальна міліція піднімається до нас.
— Знаєш, татусю, — я закинула руку за спину і вбила Мисливця Раз. — Мені так бракувало тебе.
— Нарешті, — сказав мені Вітчим. — Я так довго чекав цих слів.
Ми дивилися одне одному у вічі. Навіть тоді, коли я вбила Мисливця Два.
— У списку стало на рядок менше.
— Але список такий великий.
— Посміхнися, — попросила я Вітчима.
І він посміхнувся до мене.
— Обійми мене і скажи, що ти всім прощаєш.
— Я прощаю тобі, доню.
— Файно, — сказала я і натисла на курок.
— Ба-бах!
І замазаний моєю кров’ю, він одсахнувся, даючи моєму тілу впасти.
— Вона вбила себе, — сказав він міліціонерам.
Але що для них була моя смерть? Повернутися до свого Палацу Законів і відрапортувати:
— Ми шукали вбивцю Крихітку і бачили її труп.
Мій Вітчим витре носок туфлі об мій рукав.
А потім прийдуть патлаті гробарі. Почнуть із важких мисливців, а Крихітку винесуть останньою.
Їхній візок поїде містом до нової стрілянини. І я лежатиму нагорі, гризтиму травинку та дивитимусь у чорне небо.
— То як, Крихітко?
— Ніяк. Умирати набагато легше, аніж жити.
— Дай мені руку. — попрошу я.
І, зіпершись на його тонкі пальці, ковзну донизу.
— Ходімо з нами.
— Ходімо.
За візком, який тягне сліпий сивий байк. До цвинтаря Асфальтових Полів.
Подивитися, як вони закопають останніх Мисливців Раз. Покласти на могилу білі квіти. І до-зволити собі всміхнутися тільки тоді, коли цвинтар залишиться позаду.
— Підеш із нами?
— Піду.
Добрі Люди Любові. В одязі, гаптованому бісером. З бісерними браслетами на руках. З голубиними лапками біля серця.
Гарно завершувати день серед тих, котрі дарують любов.
Розділ 16
— Вона зостанеться з нами!
Вони визнали — я маю стільки любові, що зможу залишитися в них назавжди.
Місто Терору не прийняло їх.
— Та ні, — сказало воно. — Яка там до біса любов?
— Світла й велика, — сказали Люди Любові.
— Ні, — сказало Місто Терору. — Я не зможу впустити вас. Уже першої ночі весь бісер буде зірвано з вашої одежі.
— Та впусти їх, — посміхнулося Селище Далеких Пагорбів, спершись на плече Міста.
— Ти поспішаєш прикрасити свої байки їхнім бісером?
— Ні, — сказало Селище. — Я просто вірю в любов.
— Гаразд, — сказало Місто. — Я зроблю так, що вас не займатимуть.
І воно зробило.
Хто вб’є тих, які потім поховають його?
Хто вб’є тих, які зцілили третину воїнів міста й не побоялися стати ворогом кожного третього міського мешканця?
Хто полізе величезною драбиною, привареною до вертикальної стіни.
— Нам сюди.
— Драбиною?
Драбиною, що притулилася до вертикальної стіни.
Згода захиталася пасмочком волосся на обличчі.
— Сходи до неба?
Заперечливо закинуте назад волосся:
— Ні.
— І навіть не сходи до раю?
— Ти впустило їх, тому що віриш у любов? — запитало Селище Далеких Пагорбів, — чи тому, що я попросило тебе?
— Чуєш? — відповість йому місто. — Стріляють.
Величезний моноліт критого стадіону. Велетень, чорніший за все місто довкола.
Двадцять п’ять тисяч кроків, щоб його обійти.
Не заглядай усередину. Там злісне гарчання вантажівок, вигодуваних сталевим м’ясом забитих ними машин.
Піднімайся сходами і стримайся до вигуку:
— О-о!
Вони самі розповідатимуть:
— Тут ми живемо. Обирай будь-який будинок, відтепер він буде твій.