Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Навколо було життя, якого ми не розуміли. Чуже. Убивати тому було легше, ніж... (Мовчить.) Ніж якби опинились у знайомих місцях. Схожих на наші... Якщо точно... Сказати про свої почуття... Відраза і гордість — я вбив! Спека стояла така, що залізо лопалося на дахах дуканів. Поле загорялося відразу, вибухало вогнем. Воно пахло хлібом... Вогонь здіймав догори і дитячий запах хліба...
Там ніч не настає, а падає на тебе. Ось був день, і вже — ніч. Світанок красивий... Ось ти був хлопчик, і вже — чоловік. Це робить війна. Там іде дощ, ти його бачиш, але до землі він не долітає. Дивишся через супутник передачі про Союз, згадуєш, що є те, інше, життя, але в тебе воно вже не проникає... Усе це можна розповісти... Усе це можна надрукувати... Але щось образливе для мене відбувається... Не можу передати суті...
Що таке жити з війною, згадувати? Це означає, що ти ніколи не буваєш сам. Завжди вас двоє, ти і вона — війна... У нас невеликий вибір: забути і мовчати або стати божевільним і кричати. Друге... Це нікому не потрібно... Не тільки владі, але й близьким. Рідним людям. Ось ви прийшли... Навіщо ви прийшли? Не людське це... (Нервово закурює.)
Іноді мені самому хочеться написати про все, що бачив... Усе... Я — філолог за освітою. У шпиталі... Безрукий, а в нього на ліжку сидить безногий і пише листа матері. Маленька афганська дівчинка... Вона взяла у радянського солдата цукерку. Вранці їй відрубали обидві руки... Написати все як було, і жодних роздумів. Падав дощ... І тільки про це — падав дощ... Жодних роздумів — добре чи погано, що падав дощ. Дощ... Будь-яка вода там не просто вода. З фляжки — майже гаряча вода. Гірка на смак. Ховатися від сонця ніде...
Про що б я ще написав?
Кров... Побачив першу кров, мені стало холодно, дуже холодно. Зимно. Холод серед спеки за сорок градусів... У пеклі...
Привели двох полонених... Одного треба вбити, тому що в гелікоптері немає місця на двох, а один нам потрібен як «язик». І я не міг прийняти рішення: котрого?
У шпиталі... Живі і мертві змінювали одне одного... І я їх уже не розрізняв, якось півгодини розмовляв із мертвим...
Досить!!! (Стукає кулаком по столу. Потім заспокоюється.)
Думав... Мріяв, як уперше буду ночувати вдома. Після всього... Поверталися ми з надією, що вдома на нас чекають із розкритими обіймами. І раптом відкриття: нікому не цікаво, що ми пережили. У дворі стоять знайомі хлопці: «А, прибув? Добре, що прибув». Пішов на зустріч випускників у школу. Вчителі теж ні про що не розпитують. Моя розмова з директором школи:
Я:
— Треба увічнити пам’ять тих, хто загинув, виконуючи інтернаціональний обов’язок.
Вона:
— Це були двієчники, хулігани. Як ми можемо повісити на школі меморіальну табличку на їхню честь?
Мовляв, що ви такого героїчного здійснили? Програли війну? А кому вона потрібна була — Брежнєву і військовим генералам? Фанатикам світової революції... Отже, мої друзі загинули марно... І я міг загинути марно... А моя мама побачила мене з вікна і бігла через усю вулицю, кричала від радості. «Ні, — кажу я собі, — нехай світ перевернеться, але це не перевернеться: герої в землі лежать. Герої!»
В інституті літній викладач мене переконував:
— Ви стали жертвою політичної помилки... Вас зробили співучасниками злочину...
— Мені було тоді вісімнадцять років. А вам скільки? Коли в нас там шкіра тріскалася від спеки — ви мовчали? Коли нас привозили в «чорних тюльпанах» — ви мовчали? Слухали, як гриміли на кладовищах салюти і грали військові оркестри... Коли ми там убивали — ви мовчали? Тепер раптом заговорили: безглузді жертви... помилка...
А я не хочу бути жертвою політичної помилки. І я буду за це битися! Хай світ перевернеться, але це не перевернеться: герої в землі лежать. Герої! Я сам про це колись напишу... (Повторює після того, як посидів і заспокоївся.) Людина страшна... А природа гарна...
Дивно, що запам’яталася краса. Смерть і краса.
Рядовий, гранатометник
— Мені пощастило...
Я повернувся додому з руками, ногами, очима, не обпечений і не божевільний. Ми вже там зрозуміли, що війна — не та, на яку їхали. Вирішили: нумо довоюємо, лишимося живими, повернемося додому і там розберемось...
Ми — не перша заміна тим, хто заходив до Афганістану. У нас не було ідеї, у нас був наказ. Накази не обговорюють, почни обговорювати — це вже не армія. Читайте класиків марксизму-ленінізму: «Солдат має бути, як патрон, увесь час готовий до пострілу». Добре запам’ятав. На війну їдуть убивати. Моя професія — убивати. Я цього вчився. Особистий страх? Іншого можуть убити, а мене ні. Цього вбили, а мене не вб’ють. Свідомість не сприймає власне можливості свого зникнення. А їхав я туди не хлопчиком — тридцять років.