Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Подальші напади підрозділів «Дубового»
У липні 1943 року антипольські акції в північно-східних районах Волинського воєводства чинили також підрозділи, підпорядковані «Дубовому». В тому регіоні сотні УПА продовжували напади на польські села, намагаючись цілковито «очистити» терен. Поляки переважно згуртувалися на базах самооборони. Бази не тільки давали притулок населенню, а й водночас перешкоджали УПА вільно пересуватися територією. Самооборони нерідко влаштовували реквізиції в довколишніх українських селах, у такий спосіб підважуючи (хоча це зовсім не було метою подібних акцій) авторитет УПА в її власному середовищі. Ще й тому польські осередки стали головною мішенню нападів українців.
Однією з найважливіших польських баз була Гута Степанська, яка співпрацювала з розташованою за шість кілометрів від неї на північ Виркою. Разом вони охороняли навколишні менші польські поселен-ня, жителі яких мали в небезпечній ситуації тікати на головні бази. Поляки також співпрацювали з радянськими партизанами, влаштовуючи з ними рейди проти УПА. Наприкінці березня вони напали на Мельницю Малу, а в квітні 1943 року разом атакували Бутейки. На початку липня 1943 року самооборона в Гуті налічувала п’ятсот осіб, але диспонувала тільки вісімдесятьма одиницями вогнепальної зброї, в тому числі шістьма ручними кулеметами. Ми не знаємо кількості захисників Бирки. Під опікою цих двох осередків перебували близько п’яти тисяч осіб.
Для ліквідації польських баз самооборони «Дубовий» визначив десять підрозділів УПА і СКВ, з яких було створено дві потужні бойові групи. До складу угруповання також входила «перша сотня» УПА на чолі з «Яремою». 16 липня близько 23 години українські підрозділи одночасно пішли в наступ.
Перша бойова група УПА знищила по черзі Переспу, Ужани, Сошники, Гали, Тур й інші населені пункти. Польські будинки палили, а схоплених мешканців убивали. О 3.25 ранку упівці атакували Бирку з трьох сторін. Поляки намагалися боронитися в латинській церкві та розташованих навколо мурованих будинках, але після двогодинного бою змушені були відступити до Гути Степанської. Решту навколишніх польських поселень було знищено наступного дня.
Тим часом друга група УПА знищила Борок, Ляди та Курорти, а відтак почала безпосередню атаку на Гуту Степанську. Її мешканка Яніна Франусь-Влощинська пізніше згадувала: «Напали на наше село. Оточили й почали палити. Дзвони вдарили на сполох. Усі, хто живий, кинулися тікати до мурованої двоповерхової школи. То була наша фортеця. Вони йшли на нас кількома лавами й гукали: «гурра взять ляхів!» Собаки вили. Бій тривав три дні»[109]. Найсильнішого удару Гута зазнала 18 липня о 1-й годині ночі. Одній із штурмових груп вдалося увірватися до села, підпалити кілька будинків і вбити близько сотні поляків. Після цілоденного бою польське командування вирішило евакуювати Гуту. Поляки утворили багатокілометрову колону возів, яку прикривала самооборона. Скориставшись туманом, більшість мешканців Гути відступили в напрямку Антонівки. Проте, частину людей охопила паніка, вони відірвалися від основної групи та впали жертвою бандерівців. 19 липня вранці українці увійшли до Гути Степанської й спалили всі будинки (муровані висадили в повітря).
З української точки зору, операція закінчилася успішно. Власні втрати УПА становили 18 убитих і 17 поранених, але зате був ліквідований сильний осередок самооборони, убиті (за українськими даними) понад п’ятсот поляків. У бою також загинули кілька, а може, навіть кільканадцять німців із патруля, який натрапив на стежі УПА.
Наступною метою підрозділів, підлеглих «Дубовому», були польські поселення, розташовані поблизу залізничних колій поблизу Сарн, які раніше вважали порівняно безпечними через близькість німецьких гарнізонів. Концентрованого українського удару було завдано 30 липня 1943 року, зокрема, по Копачівці, Крушеву, Парослі II, Переспі, Теребуні, Ковбані, Красній Гірці тощо. Українські партизани обстріляли польські поселення, а відтак вдерлися поміж садиб, вбиваючи кожного, хто не встиг утекти. Поляки бігли в напрямку залізничної станції в Антонівці, де містився німецький пост. Група втікачів неподалік від станції потрапила в засідку — загинули 28 осіб. Проте не скрізь УПА досягла цілковитого успіху. У Видимирі самооборона всю ніч відбивала атаки. Нападники відступили близько полудня, залишивши тіла десятьох убитих. Подібне сталося в Хоромцях та Пораді. В останній місцевості упівці відступили на світанку під тиском німців. Загалом 30 липня 1943 року УПА вбила близько сотні поляків.
109
Цит. за: Śladami ludobójstwa na Wołyniu..., s. 76.