Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

[...] після Служби Божої, близько 13 год., бандерівці увірвалися до церкви [...] і вбивали людей. Малих дітей розбивали об стіну. Частина віруючих сховалися на плебанії, в тому числі — я, мій батько і брат Станіслав. Ми піднялися на другий поверх. Партер підпалили. Нападники діставалися до нас драбинами. Ми поціляли їх цеглинами, які отримували від розбирання печей і стін. [...] Мій брат [...] загинув від кулі, яка влучила йому просто в серце. Її вистрелив упівець, котрий сидів на даху сусідньої стодоли[107].

Близько 22-ї години упівці відступили з Киселина, результат їхньої операції — вбиті майже дев’яносто поляків. Більшість тих, хто боронилися на плебанії, вижили.

В Здолбунівському повіті трагічна доля спіткала Гуту Майданську. Навесні 1943 року жителі цього села заявили про свою лояльність до українського підпілля і в обмін на гарантії безпеки постачали УПА харчі (яйця, молоко, зерно, м’ясо). Тим не менше, 12 липня українські підрозділи вимордували більшість мешканців. Загинули 184 особи (в тому числі одна українка). Врятувалися одинадцять поляків. У селі Загаях упівці замордували близько 260 поляків, у селі Линові — близько 70, у колонії та селі Пустомитах близько 90. Поляки гинули в ті дні також у колонії Стасин, Милятині, Михайлівці, Пелагині, Романівці, Самоволі, Смоловій, Риковичах, Щенятині Великому та Малому, Волиці, Топилищі, Жашковичах Старих і Нових і багатьох, багатьох інших місцях.

У ніч із 15 на 16 липня та 16 липня накотилася друга хвиля нападів. У селі Пільганах був убитий сто один поляк, а в колонії Широке — близько п’ятдесят (більшість добровільно пішли на галявину попід лісом, щоб там сховатися від вигаданої німецької пацифікації, перед якою поляків остерегли українці, і там були розстріляні). Опівдні УПА напала на село Куповальці, яке мало добрі стосунки з місцевими українцями, й навіть постачало продовольство УПА. Упівці в’їхали до села на підводах із кількох боків одночасно. Поляків убивали в будинках, садах, на полях «прочесали» збіжжя, шукаючи втікачів. Загалом тоді загинули близько півтори сотні осіб. Того ж дня в колонії Люлівка Венгерщина загинули щонайменше 87 поляків.

На межі липня й серпня підрозділи УПА на цих теренах лише зрідка атакували польські поселення. Можна припустити, що таким чином вони хотіли приспати чуйність поляків, що дозволило би завдати наступного концентрованого удару. Цьому також служила відозва штабу загону «Січ» Антонюка, в якій тільки-но вчинену різанину пояснювали потребою покарати поляків «із суворістю воєнно-революційних вимог» за співпрацю з німцями. Водночас було гарантовано «повну безпеку» тій частині польського населення, яка не пішла на співпрацю з німцями. Поляків закликали «не піддаватися ворожій агітації і не покидати своїх осель»[108].