Порох із драконових кісток

Марта теж затримуватись не стала. А тепер, сидячи на підвіконні, слухала уривки фраз, що долинали з учительської, і дивувалася: чогось вона таки в цьому житті не розуміє. Подорожчання — не вперше. І не востаннє, мабуть. А вагони… та кому взагалі потрібна ця солома, її в усій країні — хоч греблю гати, що б там дядько Патрик не казав.

Знайшли, блін, привід для паніки.

— …згори! — заявляв пан Вакенродер. Густий директорський бас лунав у коридорі — ніякими дверима не стишити. — І обговорювати тут нема чого. Внесемо зміни у розклад, десь підріжемо, десь…

— Але ж ви розумієте?..

— Розумію, пане Пансир! І ви мусили б розуміти: будь-яка перевірка… а вони напевне відбуватимуться!.. Ми ж безпосередньо залежимо від фінансування, не забувайте. І нинішні новини тільки перший дзвоник.

— А якщо, — втрутилася Фліпчак, — це просто збіг? Адже бувають просто збіги!

— За нинішніх умов? — Вакенродер чи то прокашлявся, чи реготнув. — Швидше я повірю у повернення пра-Щура і нову Пацючу війну.

— Але це ж зайві години, — обережно зазначив пан Вегнер. Він додав іще щось, Марта не дочула. Щось про навантаження і відповідальність, здається.

Далі всі водночас засперечалися, тільки Вакенродер мовчав.

— О, от ти де! — Це був скуйовджений Чепурун. Плюхнувся поряд на підвіконня, підсмикнув брюки на колінах, покрутився, влаштовуючись. — Дякую за вчорашнє.

— Еге ж, — неуважно кивнула Марта. Вона не одразу помітила здивований погляд Чепуруна і здогадалася запитати: — Ну то як? Чим закінчилося?

— Та чим… живий. Промили шлунок, крапельницю поставили. — Бен поглянув на годинник. — Зараз, напевно, уже вдома. Отримає лікарняний, нависатиме. Хоча, може, й ні. У нього якась термінова робота, зранку Гіппель шукав.

— Ясно.

— До речі, — пожвавішав Чепурун, — ти з якої мобіли вчора телефонувала? Я потім перенабирав, там якийсь лівий чувак. І здається, я його розбудив, хе-хе. Чи, хе-хе, вас обох?

— Дурень, — сказала Марта. — Піди краще причешися. І номер зітри, просто людина поряд опинилася, а моя мобіла «здохла». Ви ж зі Стефом дістали своїми «ох, знову не сьогодні, сьогодні не вийде».

— Так серйозна справа, між іншим. Тобі ж Стеф переказав.

— Щодня у вас серйозні справи. Не одна, то інша. Треба було одразу нести, а не слухати тебе: то він голодний, то пертися через півміста.

Тут уже образився Чепурун.

— Треба було самій приїхати й винести. Відвела б очі єгерям, собак їхніх заговорила — і бувайте здорові. Дрібниця ж для справжньої відьми, чи ні?

У коридорі вже з’явилися перші школярі — переважно малеча, але у цих якраз завжди вуха нашорошені. Марта шикнула на Чепуруна, той скривився.

— І взагалі, — сказав він, — Баумгертнер, де конструктив? Ти вчора Стефу клялася-божилася, що вигадаєш, як нам…

Він затнувся і насупився.