Порох із драконових кісток

Тепер я розумію, подумала Марта. Розумію, чому Ніка в нього втюрилася. Навіть шкода її, дурепу. Він же, напевно, бабій, он і до пані Казатул клинці підбивав, і на Аделаїду витріщався. Просто хоч ображайся, що на мене не витріщається, жодних тобі рівноправ’я і справедливості на білому світі.

І нехай; якщо у нього справді вийде із вакциною — я, може, навіть пробачу йому. Ім’я ж запам’ятав. Розглянемо як обставини, що пом’якшують покарання.

— Гадаєш, я наївний? У двадцять п’ять років замахнувся аж на таке?.. А між іншим, лорд Піллфорд свої найвідоміші віршики понаписував, коли йому й двадцяти не було. І Грандстафф із Кірке винайшли ліки проти Мідасового остовпіння приблизно у тому ж віці.

— Виходить, — усміхнулася Марта, — ви вже спізнилися.

Він затнувся, заморгав, потім оглянув себе і зареготів, та так заразливо, що Марта не втрималася і собі почала сміятися.

Якби швидка приїхала от цієї миті, а не п’ятьма хвилинами пізніше, забрала би одразу трьох пацієнтів: одному — промивати шлунок, двом іншим — вправляти мізки.

— Ще треба буде пану Гіппелю зателефонувати, — згадав Вегнер, коли вони удвох із Мартою простували до будиночка біля входу. Радіо повідомляло всім, хто готовий був слухати, що наша команда провела блискучу гру і завершила її нищівною нічиєю. — Це він дозволив мені зазирнути до склепів, хоча, якщо чесно, надії майже не було.

— Надії на що саме? — не зрозуміла Марта. Настала ніч, і вона не бачила очей Вегнера, але все одно час від часу поглядала. Якщо розмовляєш із людиною, треба ж дивитись їй в обличчя — так, задля ввічливості.

— Для роботи мені потрібні кістки. Порох із них чи уламки, не суттєво. Я, звичайно, розумів, що так просто їх не здобудеш. У мене і часу особливо на це не лишиться, я ж працювати мушу, сама розумієш. Але мені казали… словом, я сподівався на чорний ринок, а дещо привіз із собою, на перший час. І тут привіт вам: загальнодержавна кампанія, єгері стоять на вухах… Смішно: ми із ними наче займаємося спільною справою, а виходить — вони мені заважають.

— І ви сподівалися знайти щось у склепах? Та ну!

— Власне, у старих шприцах і знайшов — тільки там осад, крихти. Слухай, не бери в голову. Я взагалі не маю права тобі про такі речі розповідати, краще забудь… Так, мені треба кілька хвилин, щоб перевдягнутися… І якщо тебе не бентежитиме компанія людини, яка відгонить обідом пана Трюцшлера…

Марта мовчки показала йому його ж мобільний. Пан Вегнер усміхнувся і збіг сходами. Із освітленого віконця визирнув сторож, вони про щось упівголоса заговорили…

Марта пройшлася вздовж доріжки, побіжно глянула на квітник із хирлявими хризантемами, порожню собачу будку, новенькі плити, на яких було вибито лише дати народження… Біля входу висіла розтяжка: «Готуй домовину живим!». Трохи нижче було приписано ядучо-червоними літерами: «Лише у нас! Лише у вересні! Великі знижки особливим клієнтам!».