Порох із драконових кісток
- Автор: Пузий Владимир Константинович
- Серия: Сезон Киновари #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7670-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Порох із драконових кісток». Краткое содержание книги:
— Марто, — кашлянув він, коли вона вже рушила до виходу. До класу забігали хлопці із паралельного, обговорювали, як Жираф сьогодні побився у роздягальні із Шурупом. На рівному місці зчепилися, через дрібничку. А раніше були нерозлийвода.
— Так, пане Вегнере?
— Пам’ятаєш, про що я вчора розповідав?
Вона кивнула.
— Хочу попросити тебе про одну послугу. Точніше, запропонувати як тему для реферату. Розумієш, щоб шукати… — він поглянув через її голову на галасливих «В-шників», — …те, що мені потрібне, я мушу знати, де, власне, шукати. А сидіти в архівах часу поки що не маю. Напиши історію драконових падінь — тих, що пов’язані з Ортинськом. Зможеш?
— Легко! — відповіла Марта, зручніше перехоплюючи сумку Ніки. — Мені навіть самій цікаво. А… як ваші успіхи? Так нічого і не знайшли?
Пан Вегнер розвів руками:
— Це не питання одного вечора, сама розумієш. Ну, я сподіваюся, ми іще якось про це поговоримо. О, тримай-от про всяк випадок. Якщо знайдеш щось термінове і по-справжньому цікаве, телефонуй.
Ніка чекала на неї в коридорі — похмура, із червоним обличчям. Відібрала сумку і крізь зуби подякувала. Певно, бачила, що Марта розмовляє із Вегнером, і надумала собі всякого.
— Ти як? — зітхнула Марта. — Ропуха дуже пиндючилася?
— Покумкала та пішла. Сміялися?
— Та ніхто не сміявся! Всі ж розуміють.
Ніка сумно зиркнула на неї і перевела розмову на якісь дрібниці.
А ввечері, перевіряючи приват на «Друзях», Марта зазирнула у стрічку і побачила на стіні у Ніки новий пост. Те, чого і боялася.
Бо, коли збирала її речі, не втрималася ж, поглянула на аркуш, — і так, там були віршики. Віршики, тільки подумати!
Правду кажуть: деякі, якщо вже втюрилися, геть розум втрачають.
Добре хоч, Ніка здогадалася опублікувати їх «friends only». І минулося якось без ганебних шмарклів, ніяких «тебе я хочу як ніколи, коли до школи йду й зі школи», все так алегорично, трохи навіть, треба визнати, елегантно. Багато хто лайкнув, навіть пан Вегнер.
Марта подумала і теж лайкнула — а чого, вірші непогані. Заразом відправила Вегнерові запит на додатися у френди.
Потім вона пішла у гараж чекати на лицарів, та й треба було пошукати, що здати у понеділок на макулатуру, — і тут її нарешті осяяло. Це ж саме напрошувалося: як позбутися кісток і допомогти пану Вегнеру.
Лишилася справжня дрібничка: облаштувати все, нічого не пояснюючи Чепуруну й Стефу.
Розділ 9
Щуряча отрута
— Бомба! — одразу заявив Чепурун. Він зайшов до гаража, перевірив, чи щільно замкнено двері, і пояснив: — Нас врятує бомба. Ідеальне рішення. Навіть, не побоюся цього слова, геніальне. Але можна без овацій, я не марнославний.
— Ти божевільний, — сказав Стефан-Миколай. — Яка, до біса, бомба?
— Така. Якої. Не. Існує! — виголосив Чепурун, змахуючи пальцем для унаочнення. — Не в’їхали? А це ж елементарно. Ми телефонуємо єгерям, повідомляємо, що в спортзалі бомба. Вони їдуть, перевіряють — зобов’язані перевірити, якщо був такий сигнал! — і що?
— Що?
— Знаходять пакунок із кістками! Вуаля!
— Тільки представимося чи одразу надиктуємо адреси-телефони? — уточнила Марта.
— А ти про таку річ, як анонімний дзвінок, не чула? Жодного ризику і стовідсотковий результат!
Марта пхикнула:
— Авжеж, хто ж не чув! Я навіть про визначник телефонних номерів чула: кажуть, є такий у єгерів. Про всяк випадок. То з чийого телефонуватимемо? З твого? Адже — жодного ризику, сам кажеш.
— Так не можна! — обурився Чепурун. — Розтоптати у зародку геніальний задум здатний кожен. Ти конструктивну критику давай. Що пропонуєш натомість?
— Пропоную здати їх в макулатуру.
Чепурун реготнув:
— Ду-у-уже смішно! Свіжа та дотепена пропозиція, Баумгертнер.
— Він має рацію. — Стефан-Миколай присів на краєчок столу, розкрив крихітний перекидний нотатник. — То що, давайте по-серйозному, часу обмаль. Накидаємо варіантів, а там поміркуємо, оберемо.
— Я серйозно. Ну от подумайте: що саме ми пообіцяли пану Клеменсу? Віднести кістки на звалище. Куди везуть макулатуру?
Лицарі перезирнулися, на обличчях з’явилися посмішки.
Ясна річ, вважалося, що зібрана макулатура потрапляє на завод із переробки вторсировини, але насправді все було трохи по-іншому. Верхньоортинський завод давно уже нічого не переробляв, а у Нижньому його ніколи й не було, возити ж до Урочинська — надто невигідно. Тому зазвичай вивантажували на звалищі. Школярам, ясна річ, не казали, аби не перекреслювати їхнього ентузіазму, та всі й так знали.